Делия Стейнберг Гусман - Ігри Майї

Десь на дні цієї людини, яка потрапила в пастку інерції, глухо скімлить слабке створіння, навіть слабше за молодий розум – марнославний і гордий своєю всевладністю. Це іскра духу, яка прагне бути почутою… Це дещо прадавнє, що намагається скинути опону Майї із засланих очей… Це іскра духу, що жевріє, але криє в собі приховані потенції для розвитку і справжнього могуття. Це ледь чутний звук, що обернеться ревищем буревію. «Це струмочок, що провіщає потік…» Це людина.

Для людини немає нічого природнішого, ніж сама Природа. Але не в філософському сенсі цілковитої відповідності упорядкованому плану еволюції та вищому законові. В розумінні людини природа створена для неї. Все існує суто для добра людини або для того, щоб вона мала з того користь.

Усі нижчі стосовно людини світи, з котрими ми співіснуємо в межах самої Природи, – у владі людини. З каменями можна робити що завгодно; рослини добрі в їжу або для виготовлення речей, а тварини, ясна річ, теж для їжі або для різних робіт. Земля існує для того, щоб проростало загорнуте в неї насіння, або для того, щоб обдаровувати нас прихованими в її надрах багатствами. Мені навіть доводилося чути, що зорі на небі слугують з Божої ласки людям, які подорожують вночі. Якщо це звичайний поетичний образ, то це прекрасно. Але якщо це утилітаризм, чого я дуже побоююсь, то виходить, що зорі призначені для того, щоб світити, бо ЛЮДИНА – вінець творіння – недобачає вночі…

Міркуючи так, ми потрапляємо в тенета Майї і, не вміючи читати у відкритій книзі Природи, обриваємо її внутрішнє листя та її покрив без найменшого жалю, а нині і без будь-якої користі.

Природа – це сцена, на якій ми можемо втілити наші власні сьогоденні досвідчення. У цьому світі живуть, відчувають і являють себе не тільки люди, а й камені, рослини, тварини, зорі… Людина – ще одна з багатьох сходинок, що утворюють велику драбину еволюції. І хто знає, чи не існують у Природі ще якісь, вищі за людину, істоти, яких ми не годні добачити? Якщо ми бачимо так багато, то чом би нам не бачити і все те, що вище за нас?

Але матерія прибирає незліченних форм. Деякі з них конкретні й видимі, інші непомітні для нашого ока. Коли на небі яскраво світить сонце, засліплюючи нас, ми не заперечуємо існування зір. А коли на землю опускається лагідна ніч і на небі спалахують зорі, хіба ми заперечуємо існування барв? Часом одні речі видно, а інші ні. Часом одні речі являють себе, а інші ні. Але всі вони існують. Залежить від часу і від нашої здатності бачити, від розуміння і навіть від еволюції.

Мало бачити, щоб розуміти. Брак розуміння і мудрості неабияк позначається на баченні. Для того, кому життя є питанням матеріального існування, Природа німа. Для того, хто почав внутрішньо пробуджуватися, Природа, як ми вже зазначали, є відкритою книгою, що містить в собі неосяжність знання. Якщо байдуже дивитися на листок дерева, він нічого не скаже. Але якщо придивитися до нього пильно, нам увиразниться сила-силенна доцільних деталей форми життя цього листка. Колір, форма, розмір, прожилки, спосіб вбирання повітря й сонця – усе це життьові покази розуму, який керує цією вітальністю.

Таким чином, цілком можливо, що засліплені Майєю люди не добачають вищих за нашу форм життя, бо ми дивимося на Природу з байдужістю невігласа. Варто лиш струсити з себе важкий сон, щоб зрозуміти.

Подібно до того, як у камені міститься майбутній рух дерева; подібно до того, як у рослині дихає майбутня чуттєвість тварини; подібно до того, як у тварині закладений майбутній розум людини, так і в людині присутня майбутня духова мудрість надлюдини. Варто лиш струсити з себе важкий сон, і майбутнє завібрує в нас. Варто лиш розплющити очі, і ми побачимо, що людина, обтяжена багатьма вадами, не може бути останньою і довершеною моделлю Природи. Варто лиш захотіти, і ми помітимо в собі ознаки майбутнього. Це майбутнє вже може бути втілене в якомусь вимірі, в якомусь ключі нашої власної Природи, яку ми на часі не знаємо.

Небо і земля – це сцени Природи з нескінченними формами явленого життя. Вони беруть від неба космічну силу зоряної містерії – містерії майбутнього. На землі вони сягають корінням в іншу, давнішу містерію матерії. Усі форми життя, згідно з Платоном, мають в собі трохи від того і трохи від того, трохи від матерії і трохи від духу, а ми переживаємо драму досягнення достеменної рівноваги між ними.

Усі форми життя, як і ми, люди, мають матір і батька. Мати – це горизонтальна земля, щедра і життєдайна, яка прихищає нас і жертовно й мовчазно задовольняє наші потреби. Батько – це вертикальне небо, що кличе нас вгору, змушуючи підводити очі. Він не прихищає, він вимагає від нас самопожертви, не попускає, а обіцяє благотворні випроби. «Через терни до зірок…»