Фрідріх Ніцше - Так казав Заратустра. Жадання влади

Однак у найсамотнішій пустелі стається друге перетворення: дух обертається тут на лева, хоче здобути собі свободу й панувати у власній пустелі.

Свого останнього владаря шукає він тут — ворогом хоче стати йому і своєму останньому Богові, змагатися хоче з великим драконом за звитягу.

Хто ж цей великий дракон, якого дух більше не хоче визнавати владарем і Богом? «Ти повинен» — так звати великого дракона. Та левів дух мовить: «Я хочу».

«Ти повинен» лежить у духу на шляху та іскриться золотом, мов лускатий звір, і на кожній лусці виблискує золотом: «Ти повинен!»

Тисячолітні цінності виблискують на цих лусках, і наймогутніший з усіх драконів каже так: «Усі цінності всіх речей виблискують на мені.

Всі цінності вже створені, і кожна створена цінність — це я сам. Воістину, «Я хочу» не сміє більше існувати!» Так каже дракон.

Брати мої, навіщо потрібен у духові лев? Чого бракує запряженій, зреченій і святобливій тварині?

Творити нові цінності — це й левові ще не до снаги, але творити собі свободу для нового творення — на таке левова сила спроможна.

Аби здобути свободу, а також священне «ні» навіть перед обов'язком,— для цього, брати мої, потрібен лев.

Здобути собі право на нові цінності — то найстрашніший здобуток витривалого і святобливого духу. Воістину, це для нього — грабунок, учинок хижого звіра.

Як святиню, любив він колись «Ти повинен», а тепер, щоб грабунком здобути свободу від своєї любові, він навіть у цій святині має вбачати божевілля й сваволю: для такого грабунку потрібен лев.

Та скажіть, брати мої, хіба може дитина зробити те, що навіть левові не до снаги? Чому лев-грабіжник ще повинен стати дитиною?

Дитина — це невинність і забуття, новий початок, гра, колесо, що крутиться само собою, перший порух, свята згода з усім.

Так, брати мої, для гри творення потрібне святе слово згоди — своєї волі прагне тепер дух, свій світ здобуває собі забутий світом.

Я вам назвав три перетворення духу: як дух став верблюдом, левом верблюд і, нарешті, лев дитиною.

Так казав Заратустра. Того разу він був у місті, що звалось Ряба Корова.

ПРО КАФЕДРИ ЧЕСНОТ

Заратустрі похвалили одного мудреця, що вмів добре говорити про сон та чесноти; за це його вельми шанували й винагороджували, і всі юнаки сідали перед його кафедрою. До нього й подався Заратустра і разом з юнаками сів перед кафедрою. І так казав мудрець:

— Поважайте і шануйте сон! Це передусім! Обминайте тих, хто спить погано й уночі не склеплює очей!

Навіть злодій шанує сон: нечутно скрадається поночі. Та не шанує нічний сторож, носить свій ріжок без усякого сорому.

Спати — не проста штука: для цього потрібно цілий день не втрачати пильності.

Десять разів на тиждень ти мусиш перебороти сам себе: від цього ти втомишся і душа засне, наче від маку.

Десять істин ти мусиш відшукати за день — а то шукатимеш істини й уночі, і душа твоя залишиться голодна.

Десять разів на день ти мусиш сміятись і бути веселий, а то вночі тебе непокоїтиме шлунок, цей батько журби.

Про це мало знають, та щоб добре спати, слід мати всі чесноти. Чи зважуся я кривосвідчити? Чи зважуся на перелюб?

Чи дозволю собі жадати служниці свого ближнього? Все це завадило б доброму сну.

І навіть маючи всі чесноти, слід тямити ще одне: вчасно відсилати до сну навіть чесноти.

Щоб ці милі жіночки не сварилися між собою! І через тебе також, нещасний!

Мир із Богом і сусідом — цього вимагає добрий сон. А ще живи в мирі з сусідським чортом! А то прийде вночі до тебе.

Шануй владу й виказуй покору, якщо навіть та влада крива! Цього вимагає добрий сон. Хіба я винен, що влада полюбляє криві стежки?

Як на мене, той найкращий пастир, хто жене свою вівцю на найзеленішу луку,— це сприяє доброму сну.

Не хочу я собі ні глибокої шани, ні великих скарбів — від цього буває запалення селезінки. Одначе погано спиться без доброго імені і хоч малого скарбу.

Невеличке товариство миліше мені, ніж лихе,—аби тільки вчасно приходили й відходили. Це сприяє доброму сну.

Вельми до вподоби мені й убогі духом — вони навіюють сон. Вони блаженні, надто як їм віддають належне.

Так минає день у чеснотливого. Та коли настає ніч, я, звичайно, не важуся кликати сон! Не хоче він, щоб його кликали,— його, володаря чеснот!

Ні, я пригадую, що робив і про що думав удень. Ремиґаючи все, як корова, я питаю себе терпляче: де ж, власне, десять моїх переборень?

І де мої десять примирень, і десять істин, і десять веселощів, що ними серце моє себе тішило?