«Що таке любов? Що таке творення? Що таке пристрасть? Що таке зірка?» — так запитує остання людина і кліпає очима.
Земля змаліла, і на ній вистрибує остання людина, роблячи все мізерним. Рід її незнищенний, як земляні блохи; остання людина живе найдовше.
«Ми придумали щастя»,— кажуть останні люди й кліпають очима.
Вони покинули краї, де було важко жити, бо їм забаглося тепла. Вони ще люблять ближнього і труться біля нього, бо хочуть тепла.
Хворіти й не довіряти — це, як на них, гріх, і ходять вони обачно. Тільки дурні ще спотикаються об каміння чи об людей!
Час від часу трошки отрути — будуть приємні сни. А в кінці багато отрути — для приємної смерті.
Вони ще працюють, бо праця — розвага. Одначе пильнують, щоб розвага їх не стомила.
Ніхто вже не стає ні бідним, ні багатим — і те, й те завдає надто багато клопоту. А кому ще охота владарювати? А кому ще охота коритися? І те, й те завдає надто багато клопоту.
Нема пастиря, є лише отара! Кожен хоче рівності, всі рівні,— хто має іншу думку, той сам іде в божевільню.
«Колись увесь світ був божевільний»,— кажуть найхитріші й кліпають очима.
Вони розумні й знають усе, що було колись, отож насміхатися можна без кінця-краю. Вони ще сваряться, проте швидко миряться, щоб не завдати шкоди шлункові.
Вони мають свою невеличку втіху вдень, і мають свою невеличку втіху вночі — та здоров'я шанують.
«Ми придумали щастя»,— кажуть останні люди й кліпають очима.
Тут закінчилося перше Заратустрине слово, зване ще «переднім словом», бо в цьому місці Заратустру урвав радісний крик юрби.
— О Заратустро,— гукала вона.— Дай нам останню людину, зроби нас цими останніми людьми! І ми подаруємо тобі надлюдину!
І юрба раділа, і всі прицмокували язиками. Та Заратустрі стало сумно, і сказав він до серця свого:
Вони не розуміють мене — моє слово не для їхніх вух.
Мабуть, надто довго я жив у горах, надто часто прислухався до струмків та дерев — тепер я звертаюся до цих людей, як до козопасів.
Непохитна душа моя і ясна, як гори на світанку. Та вони гадають, що я холодний і люблю моторошні жарти.
І ось вони дивляться на мене й сміються,—а сміючись, ще й ненавидять мене. У їхньому сміхові — крига.
6
І тоді сталося таке, що всі уста заніміли й усі погляди застигли. Бо тим часом канатоходець узявся до своєї справи — вийшов із дверцят і рушив по линві, напнутій між двома вежами, тобто над базаром і над людьми. Саме коли канатоходець здолав половину шляху, дверцята відчинилися вдруге, з них вискочив строкато, як блазень, одягнений парубійко і швидко почав наздоганяти першого.
— Хутчій, кульгавий! — лунав його страшний голос.— Хутчій, ледацюго, перекупнику, набілена пико! А то полоскочу тебе закаблуком! Що ти тут робиш, між вежами? Твоє місце у вежі, тобі треба сидіти там, а не заступати дорогу кращому від себе! — Із кожним словом він усе ближче й ближче підходив до першого, а коли опинився від нього лише за крок, то сталося щось жахливе, отоді всі уста заніміли й усі погляди застигли: він по-сатанинському вереснув і перестрибнув через того, хто був на його шляху. А той, побачивши, що суперник перемагає, розгубився, похитнувся на линві, кинув жердину і навіть швидше за неї, вимахуючи руками й ногами, шугонув додолу. І базар, і люди стали схожі на море, коли налітає буря,— всі стрімголов кинулися врізнобіч, а насамперед звідти, де мало гримнутись тіло.
Та Заратустра не рушив з місця, і просто біля нього впало тіло, розбившись і понівечившись, але й далі зберігаючи життя. За хвилю розбитий прийшов до пам'яті й побачив Заратустру, що стояв біля нього навколішки.
— Що ти тут робиш? — промовив нарешті він.— Я давно знав, що чорт мене перечепить. Тепер він тягне мене до пекла. Хочеш стати йому на заваді?
— Заприсягаюся честю, друже,— відповів Заратустра,— немає нічого, про що ти кажеш,— ні чорта, ні пекла. Твоя душа помре ще скоріше, ніж тіло,— не бійся ж нічого!
Чоловік недовірливо глянув на Заратустру.
Коли ти кажеш правду,— озвався він,— то я, втрачаючи життя, нічого не втрачаю. Я не набагато кращий за тварину, яку штурханами й голодом навчили танцювати на линві.
— Не зовсім так,— промовив Заратустра.— Ти з небезпеки зробив собі ремесло,— а за це зневажати не можна. Тепер ти гинеш від свого ремесла, і за це я хочу поховати тебе своїми руками.
На ці слова вмирущий уже нічого не відповів, тільки поворухнув рукою, ніби хотів потиснути руку Заратустрі на знак подяки.
Читать дальше