Роман Коваль - Філософія українства

Ця пересічна, нічим не видатна єврейка, інтуїтивно зрозуміла і вибовкала таємницю єврейської раси: необхідність розширення життєвого простору, неминучість єврейської експансії, яка вже розпочалася — через ООН, через МВФ, через міжнародний банк реконструкції і розвитку, де євреям вдалося завдяки своєму багатству та підприємливості захопити провідні позиції, через тисячі єврейських громад в усіх країнах світу. Тому й так наполягають єврейські дорадники — банкіри, економісти, професіоналісти всіх мастей, щоб українці продовжували реформи, які ослаблюють українську націю, які створюють для представників інших націй, насамперед, підприємливих, найсприятливіші умови в Україні. Спочатку гарантом цих пере-творень, чи, як називають їх демократи, реформ, був Звягільський та Йоффе, тепер — Д. Табачнік.

Чи можна за це засуджувати євреїв? Звісно можна. Але чи не краще засуджувати українців, які допустили такий стан справ і не готують собі сприятливого ґрунту в єзраїлі, США чи де-небудь в іншій країні?! Скажете: нам чужого не потрібно? Правильно. Але ж ми хочемо, щоб із нами рахувалися. А рахуватись будуть, коли не єврейська нація керуватиме адміністрацією українського Президента, а українець, який, крім того, матиме вплив на державні справи того ж єзраїлю, США, Великобританії.

Скажете фантазії? Теж правда. Але ж реалією є Ф. Зв'ягільський та Д. Табачнік.

Скажете: Коваль — антисеміт і його організація антисемітська. Ось тут помилитесь. Мова про євреїв йшла як приклад. Замість терміну «єврейські впливи» можна не менш справедливо вжити поняття «російські впливи» чи інші. Суть від того не зміниться. ДСУ не є антиєврейською, антиросійською чи антиамериканською організацією. Навіщо характеризувати явище — а ДСУ є явищем — через частку «анти»? Ми є організація українська, а значить ми проти того, щоб представники інших націй порядкували в нашому домі, ми за те, щоб в Україні порядкували українці за походженням і за духом…

І якщо Львівський «Сільмаш» в грудні 1994 року виробляв лише два відсотки від продукції рівня 1990 року і нині розграбований своїми ж робітниками по частинах, деталях, механізмах, то ми знаємо, що до цього привела неукраїнська реформа демократів, яка ослабила централізм, а відтак довела до хаосу, порушила усталені зв'язки між правоохороними органами і правопорушниками, перевела самих правоохоронців в ранг правопорушників, звела нанівець виробничу та суспільну дисципліну, призвела до панібратства робітників з керівниками. Чи потрібна нам така реформа?

Якщо ми бачимо, що приватизація приводить до того, що власником стає чужинець, а Україна перетворюється на об'єкт приватизації, значить геть таку приватизацію, а ініціаторів подібних реформ та їхніх закордонних дорадників — до криміналу! Нам треба така приватизація, коли власником стає українець, а найманим робітником у нього чи найманим спеціалістом — представник іншої нації. Нам треба такі політичні реформи, щоб зверху в Україні був українець, а не індус, пакистанець, росіянин чи єврей.

Отже, яка відповідь на питання: що робити? Плекати силу, розбудовувати українські структури, насамперед, господарські, пропагандивні, силові, робити те, чим займається сьогодні ДСУ. Тобто, бути разом з нами, а не з тими, що проводять чужинські реформи в Україні.

5 березня 1995 р.,

Миколаїв.

Все більше українців розуміє, що українська еліта кінця 80-х — поч. 90 рр. ХХ ст. морально і фізично втомилася, що розраховувати на неї вже не варто. Проблемою 1995–1996 рр. є радикальна, без жалю, зміна виснажених, спустошених «шістдесятників» на енергійних «дев'яностодесятників», не скалічених тюрмами та психушками, сповнених розуміння власної місії-зробити Україну, сьогодні ще спідлену і рабську, країною героїв.

Попри великі втрати в XX ст. українство спроможеться на нових Міхновських, Коновальців, Шухевичів. Навіть тепер, у час занепаду, Україна має своїх авторитетів: Валентина Мороза, Ярослава Дашкевича, Сергія Плачинду, Юрія Шухевича, Анатолія Щербатюка, Григорія Гребенюка…

Але це авторитети думки, слова, позиції… Віримо, надіємось, що їхні ідеї покличуть до життя авторитети мілітарні, які візьмуть на себе ініціативу. Якщо не знайдеться такого авторитета серед професійних українських військових, знайдуться, як і колись, мілітарні авторитети з цивільних…