Георгий Касьянов - Теорії нації та націоналізму

Очевидно, було б несправедливо не згадати у цьому контексті про ситуацію, що склалася в українському суспільствознавстві. Варто ще раз привести думку Я. Грицака про величезні теоретичні можливості в галузі «націології» (скористаємося терміном О. І. Бочковського), що виникають в українських істориків і суспільствознавців при інтерпретаціях багатющого емпіричного матеріалу з української історії. Додамо до цього, що українські суспільствознавці здебільшого не переобтяжені належністю до різних інтелектуальних шкіл, що є характерним для їхніх західних колег. Вони можуть досить легко відійти від попередньої інтелектуальної традиції, яка, вочевидь, збанкрутувала, мають свободу вибору у цій сфері і можуть підійти до відповідних проблем неупереджено, що в епоху «постмодернізму» чи «методологічного плюралізму» дає величезні евристичні перспективи.

Очевидно, йдеться про ідеальний варіант. Як ми переконалися, українські суспільствознавці насправді, в реальності, мають досить обмежену свободу вибору, по–перше, тому, що іноді немає з чого вибирати, бо кількість тих, хто має доступ до теоретичних розробок світового рівня, є мізерною; по–друге, тому, що відмова від радянської інтелектуальної традиції відбувається досить важко, а пошук інших інтелектуальних джерел здебільшого перетворюється на повернення до народницької чи державницької (елітистської) шкіл (переважно до першої).

Найпарадоксальнішим є те, що в цьому випадку українським суспільствознавцям справді «пощастило»: відродження, а точніше реінтерпретація й домінування вже відомих ще з початку XX ст. примордіалістських версій націогенези українців, збіглося у часі з активною ревізією й критикою модерністських підходів на Заході. Українські примордіалістські (переніалістські) версії націогенези, основані на методології майже столітньої давності, з їхнім присмаком романтичного, культурницького, «органічного» націоналізму виглядають навдивовижу актуальними в сучасній пост–чи антимодерністській атмосфері. Утім, не варто тішитися такою самодостатністю: вона може бути або свідченням методологічної відсталості нашого суспільствознавства, або ж підтвердженням сумного афоризму Т. Адорно: «Історія філософії — це історія забування», який у свою чергу можна вважати реінтерпретацією Еклезіаста: «Немає нічого нового під сонцем»…

Утім, повернімося до книжки Е. Сміта. Одне з його зауважень стосується іншої проблеми, яка, на наш погляд, також варта уваги. Чи можлива універсальна, загальна наукова теорія націоналізму? Теоретичний доробок у цій галузі є досить великим, проте, як ми переконалися, деякі теоретичні «інновації» останніх років іноді виглядають не більше, як переформулювання призабутих висновків попередників. Е. Сміт визнає, що модерністська школа, яка протягом останніх десятиліть домінувала в теоріях нації і націоналізму, вже вичерпала себе інтелектуально. її ревізія дедалі частіше також виглядає або як серія уточнень, або ж як реставрація досить антикварних істин, які, слід визнати, є новими лише з погляду термінології. Теоретичний поступ справді відбувся, але як «подрібнення» (чи поглиблення) теоретичних проблем, ускладнення і збільшення багатоваріантності підходів.

На відміну від досить «цупких» моделей 1950 — 1960–х років, у яких націоналізм розглядався або як ідеологія, або крізь призму соціально–демографічних аспектів «побудови націй», — зауважує Е. Сміт, — дослідники останніх трьох десятиліть «…приділяли значно більше уваги суб’єктивним вимірам колективних культурних ідентичностей — впливові мови й масової культури, стратегіям політичних й інтелектуальних еліт, можливостям дискурсивних мереж та ритуалізованих способів дії, впливові етнічного символу, міфу й пам’яті» [379] Smith Anthony D. Nationalism and Modernism. P. 221; . Це, на думку дослідника, дає підстави для оптимізму щодо подальших теоретичних розробок. Проте це не дає підстав для оптимізму щодо їхньої універсалізації і формування «загальної» теорії націй та націоналізму.

Загалом складається враження, що кількість і якість теоретичного знання в цій галузі стабілізувалися і особливих відкриттів тут не передбачається. Отже, можна припустити такий варіант: пошук методологічного консенсусу між різними теоріями націй і націоналізму, який відбувається також за умов ідеологічної конвергенції і загальної моди на «постмодернізм», має призвести до створення синтетичної теорії нації і націоналізму, яка буде екстрактом інтелектуально найпродуктивніших підходів з різних шкіл. Уявімо собі «модерністсько–примордіалістську, суб’єктивістсько–об’єктивістську» теорію, яку можна було б застосувати до будь–якого націоналізму чи нації з відповідними можливостями прогнозування. Теоретично така можливість існує (незважаючи на певний романтизм цього припущення). Практично, мабуть, ні.