Георгий Касьянов - Теорії нації та націоналізму

У Західній Україні потужним чинником прискореної еволюції українського націоналізму в ідеологічні й політичні форми стала дедалі гостріша конкуренція з поляками. Останні були не тільки конкурентами, а й давали наочний приклад національної самоорганізації для українців: відповідаючи на виклик поляків, вони майже в усьому копіювали своїх противників. Є всі підстави стверджувати, що етнічна концепція польської нації, яка набула поширення у другій половині XIX ст., стала могутнім поштовхом для виникнення відповідних поглядів серед діячів українського руху початку століття.

Елементи націоналістичної доктрини неважко відшукати у будь–якій ідейній течії в українстві кінця XIX — першої третини XX ст. — народницькій, консервативній, соціалістичній (комуністичній), демократичній. Цілком очевидно, що націоналізм впливав на кожну з них і, відповідно, сам відчував впливи з їхнього боку, запозичував певні елементи з інших доктрин.

Один із найцікавіших сюжетів в історії українського націоналізму — його взаємодія з соціалізмом і комунізмом. Ми знаємо, що така взаємодія була світовим явищем. Перші заклики до незалежності і соборності України, як відомо, пролунали з рядів української марксистської інтелігенції в Галичині (В. Будзиновський, Ю. Бачинський) і соціалістичної інтелігенції на Наддніпрянщині («Самостійна Україна» М. Міхновського) — щоправда, останній не належав до соціалістичних угруповань. Перші програмові документи українських націоналістів (Народна Українська Партія) містили чимало соціалістичних гасел і вимог, а члени партії називали себе націонал–соціалістами. Найвидатніший ідеолог українського націоналізму Дмитро Донцов починав свою політичну кар’єру як соціал–демократ. Утілення в життя націоналістичного ідеалу — створення Української держави у 1917 p., було справою українських соціалістів, а здобуття незалежності у 1991 р. — певною мірою було результатом адаптації націоналізму частиною комуністичної верхівки України.

Варто згадати й такий феномен, як український «націонал–комунізм» 1920–х років, який зароджувався саме на початку XX ст., — спроби поєднати націоналістичні постулати з комуністичними [369] Див.: Mace J. Communism and the Dillemas of National Liberation. National Communism in Soviet Ukraine, 1918 — 1933. Cambridge, MA, 1983. . Ці спроби спостерігалися й пізніше — у 1960–ті (серед частини українських дисидентів) [370] Докладніше про це див.: Касьянов Г. Незгодні… і в 1990–ті роки (про «націоналізм номенклатури» вже йшлося).

Отже, становлення українського націоналізму можна зрозуміти, по–перше, лише в контексті його взаємовпливів та взаємодії з іншими ідеологічними системами, по–друге, через його взаємодію з націоналізмами інших націй. Це підтверджує висловлену нами раніше думку про те, що український націоналізм — не «ідеологічне збочення», не штучний винахід радикалів–параноїків чи ультрапатріотів, а вияв певної загальносвітової тенденції. Український націоналізм «уписується» в загальний контекст світової історії, хоча, зрозуміло, має свої специфічні риси, особливості та «аномалії», пов’язані зі специфікою його історичної генези. Виникнення і розвиток українського націоналізму в усіх згаданих іпостасях — вияв загальносвітових тенденцій і, хоча це може видатися парадоксальним, — вияв загальнолюдського в національному.

Як ми переконалися, український націоналізм та феноменологія української нації цілком укладаються в рамки аналітичних структур і теорій націй та націоналізму, які формулювалися на основі аналізу світового історичного досвіду. Це має підтвердити тезу, згідно з якою історіогенеза української нації і націоналізму як конкретно–історичних явищ відбувалася за сценарієм, який мав певні спільні риси у всіх націй, що виникли і виникають на земній кулі.

Цікавою можна вважати й ту обставину, що українські дослідники, які здебільшого не мали доступу до теоретичних досягнень західного суспільствознавства в цій галузі, аналізуючи український націоналізм, нерідко доходять висновків, узагальнень, аналітичних конструкцій, які нагадують інтелектуальні відкриття західних колег.

Безперечно, теоретичне осмислення проблем, пов’язаних з феноменологією української нації і націоналізму, не замикається в коло суто «націологічних» чи «етнологічних» питань. Інтелектуальний контекст цієї проблематики значно ширший. Є всі підстави стверджувати, що без такого контексту неможливе переосмислення української історії взагалі, принаймні її модерного періоду. І, зрозуміло, це переосмислення можливе лише в рамках широкого інтелектуального контакту із світовим суспільствознавством, на основі знання про теоретичні досягнення світової думки в галузі теорії націй і націоналізму.