Георгий Касьянов - Теорії нації та націоналізму

Отже, «інтегральний націоналізм» і споріднений з ним «чинний» націоналізм Д. Донцова були специфічними виявами, формами загальнішого явища під назвою «український націоналізм». Воно, у свою чергу, виникло й розвивалося на тлі подібних загальноєвропейських і світових процесів. Розуміння цього ставить нас перед необхідністю докладніше розглянути проблему взаємодії і взаємовпливів в історії українського націоналізму.

Еволюція українського націоналізму, зрозуміло, відбувалася не у вакуумі. Можна навіть зробити таке припущення: український націоналізм значною (часом, вирішальною) мірою був продуктом зовнішніх впливів, результатом складної взаємодії і взаємного проникнення інших ідеологій, доктрин, світоглядів. Ми вже знаємо, що така риса не була притаманною лише українському націоналізмові, це була загальносвітова тенденція. Сам феномен значною мірою був наслідком зовнішніх впливів і взаємовпливів. Зрозуміло, що без наявності відповідних внутрішніх передумов виникнення українського націоналізму в будь–яких формах також було б неможливим. Проте саме зовнішні чинники і впливи стали тим необхідним поштовхом, завдяки якому український націоналізм став реальністю, перетворився на духовну, ідеологічну і політичну силу.

Передусім, варто зауважити, що український націоналізм не був інтелектуально оригінальним явищем. Відомо, що елементи загальної доктрини націоналізму були «імпортовані» у свідомість українських інтелектуальних еліт наприкінці XVIII — на початку XX ст. із Заходу. Величезний вплив на зрушення в політичній свідомості представників українських еліт справили Французька революція і війна з Наполеоном. Мабуть, центральним елементом цих зрушень була зміна уявлень про народ, який дістав права носія суверенітету. Ідеологічне оформлення українського націоналізму в XIX ст. відбувалося під впливом такої європейської духовно–інтелектуальної течії, як романтизм. У другій половині XIX ст. позитивізм підштовхнув українських інтелектуалів до пошуку «етнографічних» аргументів на підтримку національної ідеї.

Ідеологічний і політичний дебют радикального українського націоналізму на зламі XIX — XX ст., у свою чергу, чималою мірою був реакцією на кризу позитивізму, кризу аполітичного культурництва і просвітянства, так званого українського народництва, хоча не слід забувати й те, що новоявлені українські націоналісти виховувалися саме в гуртках «культурників» (це стосується й українських соціалістів).

Оформленню етнічної самосвідомості неофітів українства середини XIX ст. у самосвідомість (ідентичність) національну сприяли також впливи російського і польського націоналізмів (останні переживали в цей час серйозні трансформації). Зокрема, виникнення і пропаганда концепції «самодержавство, православ’я, народність» (1832) могло підштовхнути до пошуків і формулювання «української альтернативи» (на думку Р. Шпорлюка, саме так і сталося), а невтомна боротьба сусідів–поляків за відновлення своєї державності могла стати й, очевидно, стала надихаючим прикладом для конструювання ідеї культурного і політичного сепаратизму (наведемо й конкретніший приклад: повстання 1831 p., «федералістичну» ідею польських повстанців 1863 р. щодо відновлення Речі Посполитої у вигляді добровільної федерації трьох окремих народів: польського, литовського та українського) [368] Walicki Andrzej. Poland Between East and West. Cambridge, MA, 1995. P. 36. .

Варто згадати також про «конфліктний фактор» у формуванні національної свідомості українців: зокрема, політика переслідувань української мови і культури в Російській імперії у другій половині XIX ст., яка традиційно розцінюється як така, що послабила «український рух», могла сприяти поглибленню і загостренню (політизації) національного сентименту діячів епохи «національного відродження», його еволюції в національну свідомість, і далі — у спроби інституційного оформлення відповідної протидії. Від’їзд М. Драгоманова за кордон і перші спроби виведення «українського питання» на міжнародний рівень, посилення контактів наддніпрянців з Галичиною, що мало відповідні політичні наслідки для обох частин України, — все це наочно засвідчує, що події розвивалися саме в такому напрямі. Хоча це й парадоксально, Галичина стала «Українським П’ємонтом» значною мірою завдяки зусиллям російського імперського уряду. Нагадаємо також, що термін «сепаратизм» стосовно «культурницьких» ініціатив діячів українського руху вперше пролунав саме з табору охоронців «єдиної і неподільної», отже, останні своїм ставленням до українства сприяли оформленню політичної національної свідомості українців.