Дмитро Донцов - Націоналізм

Та прекраснодушна професорська ідеологія була в нас так поширена, так загально прийнята серед офіціяльного українства, так сама собою зрозуміла, що її сліди безперестанно надибуємо і в нашій поезії.

“Коли ти любиш рідний край, — то так і знай, — що гук війни, огонь Перуна, — дочасні, як і свист бича, — і щастя дасть не блиск меча — а вільна школа і трибуна”, — так звучала драгоманівщина, перелицьована на вірші одним з корифеїв нашої поезії минулого віку [21] М. Вороний. . Уривок цей не виїмок, він так само характеристичний для української поезії, як цитовані уривки з Драгоманова і Грушевського для української публіцистики. В нім відбився цілий недолугий світогляд тих часів позбавленої усього здорового й сильного інтелігенції нашого fin de siecl’a. В покоління з відумерлою волею, засудженого на безчинне спостерігання, орган цього спостерігання, розум, зробився силою, що будує й руйнує світи, нищить зло й насильство, запроваджує щастя й добро…

Типовим представником драгоманівщини в Галичині (хоч наприкінці життя він її й вирікся) був Іван Франко. Всевладність людського розуму для нього найвищий закон. Інтелект і для нього та зброя, якою кожна гуртова одиниця (отже й нація) має боротися за бажаний для неї лад, головна підойма реформ. Він питається: “А ще скажіте, як сей лад перевернути хочем ми? — Не збруєю, не силою — огню, заліза і війни, — а правдою і працею — й наукою” [22] І. Франко. — З вершин і низин. . Як бачимо, в наддніпрянця і в галичанина стрічаємося навіть з одними і тими самими словами на висловлення їх спільних думок. І ці думки не були вийнятком у Галичині. В другім збірнику того ж автора читаємо: “Най кождий в руки меч береть — зблизився слави час — не думаю сталевий меч — ми шляхом мира йдем; — тільки науки й правди меч — врагів спалить у пень” [23] Із днів моєї молодости. . “ Розум владний без віри основ” — ось його мета, а наука — той “спокійний і щирий провідник”, що “шукає виходу з стежок блудних”, на які зайшли одиниці, народи, ціла людськість, батожені “егоїзмом” і “ненавистю” [24] Із днів моєї молодости. .

“Наука, поступ і всі заходи просвітні” — були для того покоління тараном проти “царства темноти”. “Висока думка” того покоління була його мечем, а мова — одинокою зброєю. З гордістю неофіта проголосило воно, що “ над силу ума вже більшої сили й на світі нема”.“Не неволя чужа і не сила меча — гаслом стали: “освіта й наука”. Проти нападу злого, і тьми, і бича — це найкраща в житті запорука” [25] М. Мова. — Козачий кістяк. . Це покоління покінчило з старою романтикою, уважаючи, що навіть сам Іван Котляревський, “не гетьман польовий, а культурний”, який усім їм “вказав шлях літературний”, шлях школи й просвіти, що вів націю до щастя [26] М. Вороний. — На свято відкр. памятн. Котляревського. . Що ця філософія таки дійсно була загальна, хай на доказ послужить і цей маленький вірш, взятий з одного галицького журнала для дітей (рік 1924): “Шаблю, порох та пістолі — можуть мати й дураки, — але розум, цей дар долі — лиш правдиві козаки. — Можем волю здобувати, — непотрібний порох твій — не потреба кровці лляти — лиш бери все розум в бій” [27] Світ дитини, Львів. 1925, січень. . “Справедливість і взагалі вимоги моралі та те “духовне переродження” людськости під впливом розуму — були двигунами історії!..

Цей свого роду “світогляд” відбивався і в цілій зиґзакуватій політиці українства, вся вона була наскрізь пересякнута драгоманівською вірою в силу розуму і переконання, і то “буржуазна” так само, як і “соціялістична” чи “радикальна”. Вся вона властиво виходила з заложення, що непримиренне ворогування між народами — байка, щось штучне, що дасться усунути взаємним порозумінням; вся вона не раз апелювала до драгоманівського порівняння “пса і кота”, аби “переконати”, кого треба, в “безглуздості” їх неприєднаного до нас відношення, та в можливості, в обопільних інтересах modus’a vivendi між народами, мріючи про “автономії”, українські Швайцарії і інші утопії. Нічого ж не було легшого. Чи релігійне почуття, як тепер національне, не було колись також страшним вибуховим матеріялом, причиною страшних війн? Але, нарешті, між різними вірами запанував мир і злагода. Чи ж не можливо так само приборкати силою розуму і національне почуття, як приборкали поволі людожерство, рабство, інквізицію та поєдинки? “І коли ідея релігійної свободи пройшла шлях розвою, де спершу її не признавали, коли панувала нетолеранція, потім з’явилась терпимість, але з широкими привілеями пануючої церкви і лише вкінці прийшла доба повної свободи сумління, — то той самий шлях розвою доводиться перейти і національній ідеї до хвилини її остаточного тріюмфу в указанім нами сенсі” [28] М. Чубинський. — “Укр. Жизньх, І, 1912. . Вправді, людська природа міняється дуже повільно, але може ж змінитися “точка погляду”! Лише більше доброї волі і віри в “тріюмф справедливости”.