Дмитро Донцов - Націоналізм

Може, ще важнішим “законові” був “закон” історичного розвитку, що інакше звався “духом часу”. Покликаючись на обидва ці — однаково туманні — “закони”, колись Карл Маркс проголосив австрійських слов’ян (з малими вийнятками) “додатком” до німецької або угорської націй Виявлення їх волі в напрямку протилежнім до аспірацій великих народів, таврувалися як контрреволюційні”, що ідуть в поперек “історичному розвиткові”, і тому були гідні осуду. Кількадесят років потім такі самі змагання “російських” націй також таврувалися кремлівськими і нашими учениками Маркса, як контрреволюційні” і “суперечні духові часу”.

То знов таким “залізним” законом проголошувалася еволюція державних форм у напрямку загальної амальгамації, стоплювання малих народів у великі політичні громади. Хвилеву рівновагу європейських держав по віденськім конґресі 1815 року перестемпльовано у “вічний” закон, який, очевидно, ішов не в напрямку творення нових держав, лише в напрямку скріплення існуючих держав левіятанів. Хто пережив цю добу, іще перед першою світовою, перед турецько-італійською і балканською війнами, той пам’ятає, яке “згіршення” серед фарисеїв існуючого стану посідання викликало відділення Норвегії, і як соціялісти, особливо ж російські, доводили всю “абсурдність” цього кроку для самої ж Норвегії та неможливість робити з того “вийнятку” правило… Многі йшли ще далі і проголошували, що новітній тип, до якого стремить держава, це держава національностей, що, отже, гасло, кожній нації осібна держава, є “ненауковою” утопією. [31] Iп. Бочковський. — Національна справа, Відень, 1920, стор. 36 і 110.

В характері “законів”, що мають регулювати співжиття між націями були, розуміється, і так звані закони господарського розвою, які нібито вимагали побільшення, а не зменшення господарського терену, обнятого однією державною організацією, і інше. Тому, коли наші “націоналісти” хотіли якось обґрунтувати свої “моветонні” домагання (їх конче треба було доказувати!), то вони так само покликалися на всілякі “закони”, що їх обов’язані були визнавати і їх противники. Так, напр., коли українські соціялісти відважилися піднести невинне гасло автономії, то на це не вистачало за документування волі нації на осібне існування, треба було доводити, що “економічна децентралізація тягне й децентралізацію політичну” та що процес демократизації державного ладу (слово “процес” мало хахрактер чогось містично-неминучого!) вимагає децентралізації законодавства, адміністрації, судівництва”, та що “в інтересах розвитку продукційних сил” автономія України конечно потрібна, їх противники, знов же, доводили так само незбито, що “розвиток капіталізму нищить із неминучістю національні індивідуальності” [32] Наш Голос, Львів, стор. 285, 349. . І ніхто з тих, що сперечалися не зауважив, що інтерпретація тих “залізних законів” для кожної поодинокої нації, ширша чи вужча, залежала виключно від енергії, з якою вона, не журячись жодними “законами”, заявляла своє право на існування.

“Буржуазні” наші партії не відставали від “соціялістичних” і також старалися подбати про “законний” паспорт, щоб вилеґітимувати домагання своєї нації. Вони “доводили” неминучість національних поступок “вимогами” також залізних “законів культурного розвитку”, які “скрізь” тягнуть на поверхню громадського життя демократію. Але, з другого боку, боронячись від “нетямущих людей”, які закидали їм сепаратизм, доводили, що “лише приналежність до великого, добре зорганізованого державного союзу може дати економічному і культурному розвиткові народностей і країн, що входять у його склад, дуже багато вигід, як… створення більших і досконаліших просвітних і культурних установ, більша забезпеченість перед міжнародними комплікаціями”, і т. п. Інші готові були визнати й самостійність, коли б їм хтось сказав, “що буде робити політично самостійна Україна?.. Бо така Україна певно відгородить себе від Польщі і Росії митом, а як це в’яжеться з процесом інтернаціоналізації”? [33] М. Грушевський. — Украін. Вєстнік, 1906. кн. 3.

Всі ці закони, з яких переважна більшість була емпіричними фактами, важними хіба для даного, дуже обмеженого періоду часу, були, так само, як і цілий цей недужий на надрозвиток інтелекта, світогляд, — капітуляцією перед феноменом, перед світом даних фактів, перед існуючим status quo; це було обранням світу не в його динаміці, лише в статиці. Для щирого драгоманівського провінціяла не було ніяких підсвідомих гонів, що зміняли і хвилеві закони і хвилеве status quo, ніякої безмотивної волі ні в одиницях, ні в націях. Все це були забобони; для провінціяла існував тільки світ видимих явищ, сталих відношень, сталих величин або сьогоднішніх законів — одним словом, світ незмінного status quo, або його, згори приписаної, “еволюції”, яку нарушати спонтанній національній волі — було смішною утопією. “Не військові події на наслідки битв, а логічні етичні засади, та їх еманації — закони людського та міжнароднього співжиття — мали бути рішаючими для будучого упорядкування міжнародних відносин”, — ось як формулювало свій світогляд те недолуге покоління. Для нього історія ішла “несвідомо, механічно”, вона не була “випливом свідомих змагань”, стреміла до своєї мети “хоч би навіть ніхто до того свідомо не йшов” [34] Iп. Бочковський. — Цит. праця, стор. 97; Народ, 1891. ч. 17–18. .