Энтони Смит - Націоналізм - Теорія, ідеологія, історія

Такі ж концептуальні проблеми постають і перед Францією, де процеси інтеграції, або щонайменше об’єднання різних культур, здається, зайшли ще далі. Бретонці, ельзасці, баски та навіть корсиканці, можливо, й не домагаються власної незалежної держави (за винятком хіба що меншості), але їхні рухи іноді проявляють прагнення до деякого самовизначення, у всякому разі в культурній та економічній сферах. Але ж чи відокремився хто-небудь від Франції? Чи вдасться відрізнити поширений французький етнонаціоналізм від панівного державного патріотизму? Як насправді можна відділити французьку націю від Франції, національної держави, коли більшість основних символів французького націоналізму політичні (див. Gildea, 1994)?

Безсумнівно, саме французький приклад, який за інших обставин має би вирішальніший вплив, спричинив прагнення поєднати поняття держави та нації, що сприяло популяризуванню ідеї «держави-нації». Але тут постають дві проблеми із самим терміном. Перша стосується взаємозв’язку між обома складниками слова. Надто часто теоретики вважають державу головним компонентом, а нація править тільки за помічне слово або уточнювальний прикметник. У такому разі вкрай мало приділяється уваги рушіям нації. Щодо націоналізму, то він обертається на психологічний епіфеномен, супутній складник державного суверенітету. Друга проблема емпірична: на практиці, як зазначив Вокер Конор, цілісна «держава-нація», тобто, коли поняття держава й нація повністю збігаються, де живе тільки одна нація в конкретній державі й існує єдина держава для конкретної нації, — рідкість, адже близько 90 відсотків держав усього світу — поліетнічні, і майже половина з них зазнала істотного етнічного роз’єднання (Connor, 1972; Giddens, 1985: 216—20).

За таких обставин, мабуть, було б доцільніше вибрати нейтральніший описовий термін, як от «національна держава», із визначенням: «держава, що визнає законними принципи націоналізму, громадяни якої мають деякий ступінь національної єдності й інтеграції, але культурно неоднорідні». Надавши поняттю національної єдності й інтеграції несталого значення, ми тим самим уникаємо проблеми «національної невідповідності», адже в багатьох країнах світу реальні межі розселення націй аж ніяк не збігаються з державними кордонами. Саме з таких позицій і можна вести мову про «держави-нації», де поліетнічні держави домагаються статусу самостійної держави; пристосовуючись та об’єднуючись, прагнуть відновити цілісність (але не однорідність) націй. Така ситуація склалася в деяких країнах Африки й Азії, утворених на колоніальних територіях зі збереженням колишніх кордонів та інституцій (нерідко зі своєю lingua franca для адміністративного вжитку) [15] Про термін «держава-нація» див. Zartmann (1964). Horowitz (1985: розд. 2) змальовує впливи на етнічні групи нових територіальних кордонів, нав’язаних колоніальними державами. .

На закінчення я хочу розглянути поняття «національної ідентичності» в царині національного феномену. Саме поняття набуло популярності порівняно недавно, його стали вживати замість поширеного у XVIII — поч. XX ст. означення «національний характер» і пізнішого терміну «національна самосвідомість». Чому так сталося, незрозуміло. Можливо, нинішня повсюдна зацікавленість ідентичністю — це частина загальної тенденції сучасного індивідуалізму, яка відбиває неспокій та відчуження багатьох людей у дедалі роз’єднанішому світі (див. Kemilainen, 1964; Bhabha, 1990: розд. 16).

Як і решта термінів царини націоналізму, вислів «національна ідентичність» має значення як головного взірця ідеології націоналізму, так і аналітичного поняття. Ідеали націоналістичної теорії я розглядатиму в дальшому розділі. А зараз хочу запропонувати робоче означення поняття, що нині набуло широкого вжитку: «безперервне відтворення й нове тлумачення характерних вартостей, символів, пам’яті, мітів і традицій, які утворюють особисту спадщину нації, а також ототожнення індивідів з цими ознаками, спадщиною й складниками культури».

Вирішальними для означення є два взаємозв’язки: перший між колективним та індивідуальним рівнями аналізу, а другий між безперервністю й зміною ідентичності. Надто часто надають особливого значення одному складникові, нехтуючи іншим; якщо ми хочемо зрозуміти поняття національної ідентичності, маємо зрівноважувати їх.

Рівні ідентичності.Нині багато чути про «ситуативний» характер етнічної й національної ідентичності та про панування в сучасному світі «складної ідентичності». Згідно з цією поширеною думкою, ми ототожнюємо себе з різними колективними об’єднаннями, як от родинами, гендерними категоріями, місцевостями, професійними групами, партіями, конфесіями та етносами, і залежно від обставин, іноді доволі легко, можемо переходити від одного об’єднання до іншого. Водночас ми можемо бути чоловіками або дружинами, християнами або мусульманами, інтелігентами або чорноробами, і належати до певних регіональних або етнічних спільнот, активізуючи своє представництво в цих об’єднаннях заради конкретної мети. Отже, кожен з нас має складні ідентичності — від найвужчого родинного кола до найширшого кола всього людства; окрім того, у вільному суспільстві багато з цих ідентичностей стають другорядними й дедалі умовнішими (див. Cans, 1979; Okamura, 1981; Hall, 1992; Eriksen, 1993).