Джон Фаулз - Арістос

72 Існують дві крайні точки зору. Перша: всі злочинці мають повну свободу волі; друга: вони її не мають. Ми живемо в суспільстві, будучи впевненими в першому, але як індивіди здебільшого схиляємось до другого.

73 Суддя каже злочинцеві: злочин, який ви скоїли, — мерзенний. А мав би сказати: вчинок, який ви зробили, завдав шкоди суспільству і є ознакою того, що ви душевнохворий або розумово відсталий; іменем суспільства прошу вибачити мене, якщо виною ваша незадовільна освіта, і співчуваю вам як людині, якщо виною — фактори спадковості; тепер я потурбуюсь, щоб ви одержали якомога кращі утримання і догляд. У світі, яким він є, жоден суддя не насмілиться бути таким до абсурду гуманним, бо чудово знає: суддя — слуга закону, а не справедливості. Ми твердимо, що жити в умовах політики ядерного стримування жахливо. Але з пори інституціоналізації права ми незмінно жили в умовах політики стримування, а не істинно людської справедливості. Для того, щоб стримувати злочинність на практиці, самих тільки спроб виправити злочинців, звичайно, замало, але не більше користі буде, коли суспільство у відповідь на це зовсім відмовиться від спроб їх виправлення. Засіб існує, однак сьогодні нам до нього ще далеко.

74 Хвора людина не без підстав може ненавидіти суспільство за те, що її відправляють до в’язниці, а не до лікарні.

75 В істинно справедливому суспільстві винуватість, безумовно, буде висновком науковим — не моральним. Жодне суспільство не є невинним у злочинах, які скоєні в ньому; нам дуже добре відомо, що біологічно невинних ми називаємо юридично винними просто для зручності. Старий аргумент такий: якщо люди почнуть вірити, що не можуть не коїти злочинів, то вони почнуть коїти злочини, від яких могли б утриматись.

76 Але якщо погодитись, що переважна більшість злочинців не відповідальна за свої злочини, котрі насправді викликані факторами, над якими у них немає контролю (генами, оточенням, браком освіти), то з ними вільно поводитись так, як ми поводимося з будь-якими іншими серйозно хворими особами. В генетиці ми досі безпомічні, але оточення та освіту контролювати можемо. А найпридатніша для встановлення такого контролю загальнолюдська освіта; її слід облаштувати так, щоб пом’якшити головну причину всієї злочинності — відчуття нерівності, яке робить безвідповідальність у суспільстві мало не відважним революційним жестом.

77 Профілактиці злочинності і належному поводженню зі злочинцями серйозно шкодить те, що ми розглядаємо «гріх» і «злочин» емоційно. Звичайно, перше — це спадщина християнства, друге — античного права. Обидва поняття добряче застаріли і вельми шкідливі.

78 Від них походить поширений міф: ніби за поганий вчинок можна розплатитись. В першому випадку — єпітимією і покаянням, в другому — прийняттям покарання. Каяття створює приємну мазохістську ілюзію, що людина — хоч на позір вона й погана — в основі своїй добра. Єпітимія ( penance ) і кара ( punishment ) (які етимогологічно походять з одного кореня), коли вони завершуються, виявляється, просто визначають справжню приналежність злочину, і дуже часто — в чому його вигода. Твердження «Я розплатився за свій будинок» і «Я розплатився за свій злочин», на жаль, подібні за своїм значенням.

79 Гріх огортає аурою недозволеності багато насолод. Іншими словами, він робить їх чарівнішими і гострішими, оскільки заборона чи відмова від будь-якої насолоди значно збільшує її здатність приносити задоволення — як фізично, так і психологічно. Найзапекліших в історії балакунів, які виступали проти «гріха», можна зарахувати до провідних підтримувачів його від протилежного. «Злочин» — у значенні вільної волі, яке право закріпило за цим словом, — просто юридичний відповідник релігійному терміну.

80 Це можна застосувати і до розгляду винності з позиції екзистенціаліста. Екзистенціаліст каже: мої добрі вчинки, так само, як і колишні мої погані вчинки — це я, і я не можу від них відмовитись; якщо я іґнорую, що вони були, то я боягуз, дитина; я можу їх тільки визнати. Виходячи з цього, деякі сучасні письменники стали стверджувати: умисно скоюючи злочин і умисно, без каяття, визнаючи, що я скоїв злочин, я можу найкраще продемонструвати власне існування як існування неповторного індивіда і своє неприйняття світу інших, тобто лицемірно організованого суспільства. Але це — романтичне збочення екзистенціалізму. Я доводжу, що існую, не позбавленими смислу рішеннями чи скоєнням умисних злочинів для того, щоб вони були «визнані» і відтак стали доказом «справжньості» і неповторності мого існування, тому що такими діями я не доводжу нічого, крім мого власного особливого відчуття неадекватності перед зовнішньою суспільною реальністю; проте я доводжу, що я існую, приймаючи своє минуле і свої погані вчинки як джерело сили для того, щоб мої майбутні вчинки чи мої позиції в цій реальності стали кращими.