Лариса Денисенко: Сарабанда банди Сари

До речi, партитуру для фортепiано прописали згодом! Гендель цього не робив. Може, й робив. Але завуальовано. Нiхто цього точно не знає. Така сама iсторiя, як зi словами. От слово «шоколад», спробуй промовити його. Воно дуже соковите: шо-ко-лад. Але як воно звучатиме, якщо в ньому будуть тiльки ш, к, д? Ш-к-д. Не звучить! I о-о не звучить. А от л-а - звучить. Та це радше виняток, нiж правило. Тiльки коли з'єднуєш цi лiтери в одне слово - воно грає на повну силу, розумiєш? Знаєш, в мене є фантастичний запис цього твору, я можу тобi зараз поставити й заграти! Коли грати з оркестром, сприймається зовсiм iнакше». «Дякую. Iншим разом». Швидко вiдповiв я, бо весь цей час думав про те, що сучаснi дiти - це пекло. Хто навчив його так патякати? Хто навчив його вважати, що його думки можуть цiкавити когось в цьому свiтi? Я - великий грiшник, але в такi моменти починав мiркувати, що коли я i матиму дитину, вона буде нiмою. Прости мене, Господи, сам не знаю, що кажу.

«Тепер можна обiдати?» «Можна. Але менi для цього треба повернутися в коридор». Я мовчав. Малий також. Малий вмiє мовчати, коли йому самому цього хочеться. Вiн влаштовувався на моєму улюбленому фотелi. «А чого ти не йдеш? Тебе провести чи що?» «Собака». «Собака?» «Так, собака. Твiй. Вiн не дає менi спокiйно пересуватися хатою». «Облиш. Я ж сказав йому, що ти - свiй. Йому цього досить, вiн тебе не чiпатиме. Террi - не гальмо якесь». Iронiзує надi мною, от мала потвора. «А навiщо тобi у коридор?» «Там пакунок з харчами, я дещо купив. Немає нiчого їсти». «Ну, за це не турбуйся. Мама з нами передала їжу. Ми ж не орда якась. Ми вмiємо вiддячувати за гостиннiсть. Крiм того, Сара розповiдала, що ви зазвичай їсте. Це - ненормально. Менi й татковi потрiбне iнше харчування, збалансоване та поживне!» Цiкаво, а що ще йому розповiдала Сара?

Тим часом я вiдкрив холодильник i ледве не втратив свiдомiсть. Було вiд чого. Вранцi в холодильнику можна було помiтити пакунок молока, пакунок соку, блiду сирну нарiзку в пакувальнiй плiвцi, банку шпротiв, брикет з фуагра, пластикове пакування з помiдорчиками-черрi, крiпець, що був подiбний на хвiст змученого лошати, та два зелених яблука, бо я не їм яблука iншого кольору. Це й усе. Зараз там стояли загадковi судки, двi маленькi каструльки, глечик i якiсь пiрамiди, закутанi бiлими серветками. «То що ти купив?» Поцiкавилася мала ненажера Емiль. «Власне, нiчого такого». Сказав я. Я купив сосиски. Двiстi грамiв.

Малий шурхотiв на кухнi. «Зараз спробуєш мамчиних знаменитих коропчикiв, тушкованих з морквичкою, чорносливом та волоськими горiхами. Смакота, тобi таке й не снилося». Вiн витяг глечика. «Солодка риба? Менi, слава Богу, не сниться солодка риба». «Нi, пiкантна!» Я таке їсти не мiг. Емiль насолоджувався. Вiн дудлив мiй сiк. Вранцi соку в мене не буде, якщо я не зайду по нього в магазин. «У тебе поганий апетит. Квола ти людина!» Заявив малий. «Мiй апетит - це другорядна справа. Слухай, я можу почути, що ти тут взагалi робиш? Бо коли я зустрiв бiля своїх дверей Гестапо… тобто…» «Ти йому так i сказав? Гестапо? Ого. Довго думав?» Цiкаво, чи має це поколiння хоч краплину поваги до дорослих людей? «Так i сказав. Я не мiг пригадати iм'я твого батька. Я з ним навiть не знайомий». Суворо пробуркотiв я. Собака вiдiрвався вiд очей мого коропа та подивився в мої очi. Собака мене не схвалював. Вiн пустив слину на мою босу ногу. Якщо постiйно притискувати нiгтi до долонi, долонi прикрасять рванi, пунктирнi лiнiї.

«Ну, мiг би обiйтися будь-яким з неперсонiфiкованих звернень». Отакої. Звiдки вони набираються таких слiв? «Я забув неперсонiфiкованi звернення. Окрiм того, це не ввiчливо». «Набагато ввiчливiше, нiж використовувати деякi персонiфiкованi. Можу собi уявити, як зрадiв батько. Гестапо! Це ж треба. I це йому каже людина, яка живе з Сарою. I це йому каже людина, яку можна назвати - дупа!!!» «Промовиш ще одну гидоту на мою адресу - пiдеш геть. Плювати я хотiв на те, що ти - двоюрiдний брат Сари». Зауважив я. «Улюблений двоюрiдний брат! Вона мене дуже любить, бо з мене вийдуть люди, так вважають всi тi, до думки яких я дослухаюся. А чого ти обурюєшся? Я використав твiй метод спiлкування.

Тебе звуть Павло Дудник, правда?» Я був вимушений з цим погодитися, бо дiйсно звався Павлом Дудником. «Павло Дудник. От ми i маємо. Ду-Па. Дудник Павло. Па-ду-па! Гарно. Та сама гра, що й з Гестапо, навiть краще!» Малий почав реготати, морквинка у виглядi зiрки пляцнулася на мої кахлянi стiни. «Треба завжди спочатку примiряти на себе, а потiм цькувати iнших». Вiн неймовiрно тiшився власною дотепнiстю.

«А тебе часом в школi Амелi не кличуть?» Лагiдно запитав я. «Ти що? Я вчуся в математичнiй школi. Бiльшiсть з моїх однокласникiв - євреї, зрозумiло?» «Нi. Що це за пояснення? Ти хочеш сказати, що малi єврейськi математики не дивляться французьких комедiй? I не можуть дражнити хлопчика на iм'я Емiль дiвчачим iм'ям Амелi?» «Єврейськi математики багато чого дивляться i багато чого бачать, дражнитися вони також вмiють. Але вони не витрачають свiй дорогоцiнний час та не використовують свiй розвинутий мозок на такi тупощi». Я хочу вбити Емiля Геннадiйовича Полонського. Про це слiд обов'язково написати на моєму холодильнику. Я витяг мобiльний, щоб зв'язатися з Сарою. «Ти Сару набираєш? Вона не вiдповiдатиме до завтра. Вони пiшли в таку мiсцину, де немає зв'язку. Вона попереджала, щоб ми не хвилювалися». Мене вона не попереджала.