Лариса Денисенко: Сарабанда банди Сари

Говорять, що коли ти зустрiчаєш привида, ти холонеш. Я не холонув - у мене було таке враження, що хтось починає пiдсмажувати мої кишки. Спекотно й гаряче. От як менi було. Саме так я почувався, коли менi робили наркоз. Я колись насмiхався над Iнною у вiдповiдь на її розповiдь про привида Маяковського. У дiвоцтвi Iнна з подругами ворожили, викликаючи дух померлого поета, щоб поставити перед ним кiлька запитань щодо їхнього майбутнього. Дiвчата таке люблять. Отже, викликали вони дух поета Володимира Маяковського. I вiн прийшов, наговорив їм грубощiв, а потiм довго не хотiв вилiтати у кватирку, як чемно вони його не просили. Натомiсть взяв та зробив так, що стiлець пiд однiєю з подруг Iнни зламався, а подруга впала. У вiдповiдь на моє зауваження, що той стiлець давно був зламаний i аби-як склеєний Iнниним батьком, Iнна спрямовувала на мене злий погляд. «Не лiзь в це, ти на цьому нiц не розумiєшся». Говорила вона. «Пiсля цього вночi я чула, як хтось натискує на одну чи двi клавiши пiанiно. А одного разу хтось зiграв маленьку п'єску. Це був вiн. Маяковський. Наше пiанiно йому про щось нагадувало. Можливо, воно якось пов'язане з Лiлею Брiк».

Я в це не вiрив. Крiм того, коли пiанiно потрапило до мене, на ньому нiхто потойбiчний не грав. «Маяковський, Iнно, - заявив я, завчасно переглянувши всю дотичну iнформацiю в Iнтернетi, - не вмiв грати на пiанiно». «Вмiв». Вперто стверджувала вона. «Звiдки ти знаєш, що вiн не вмiв грати?» «Бо нiде про це не говориться». «А навiщо про це говорити окремо? Тодi всi освiченi люди вмiли грати на музичних iнструментах, - впевнено доводила Iнна. - Майже всi його жiнки вмiли грати на пiанiно, от вiн i навчився! Вiн грав для Лiлi Брiк». «Нiсенiтницi«, - невпевненно озивався я, починаючи сумнiватися. Я завжди сумнiвався.

«Нi, це не нiсенiтницi!» Наполягала Iнна Безсумнiвна.

Як навчитися такої впевненостi? Якби я був державою, то, певне, мене б розiрвали на частини власнi мiжусобицi. Iнна була абсолютною монархiєю. За таких умов їй залишалося одне: стерегтися пiдступних родичiв, якi пнуться щомитi вкинути отруту в твiй яблучний сiк або в запечену качку, та не забувати про юних терористiв, що майструють вибухiвку по пiдвалах. В собi, своїй коронi та монарших правах вона була цiлковито впевненою.

I от тепер я стою за своїми дверима, а вiн, Володимир Маяковський, поет та палкий трибун, грає в моїй квартирi на родинному склепi «R. Yors amp; Kallmann». Чому саме сьогоднi? Хоча, дякувати Богу, добре, що не вночi. Я не знав, що робити. Мовчки стояв перед дверима та палав усiма своїми нутрощами. Але дверi вiдкрилися. Менi здається, що я зарипiв. На мене розгублено глипав кремезний чоловiк з кучерявим волоссям. Я вiдразу впiзнав його - то був рiдний дядько Сари, брат її батька. Вiн був серед тих, чий портрет наразi мешкав у срiбнiй рамочцi на моєму пiдвiконнi. Як же ж його звати?

«О, це Ви? Отже, Ви вже повернулися». «Так. Повернувся. Вже». Сказав я. «Вибачте, я поспiшаю, але там - Емiль, вiн вам все пояснить. Всього найкращого, Павле!» «Всього найкращого, Гестапо». Вiн подивився на мене з докором. «Знаєте, я не думаю, що використання мого родинного прiзвиська допоможе побудувати нам з Вами родиннi стосунки, Павле». Я теж так не думав, але не мiг пригадати його iм'я, хоча те, що вiн - «Гестапо», пам'ятав чудово. «Вибачте. Я це не навмисно». Сказав я. Вiн академiчно хитнув головою. А от коли я зайшов до хати, то пригадав. Геннадiй Станiславович Полонський. От як його звали. Ге. Ста. По. Улюблений дядечко Сари. А на склепi грає, наскiльки я зрозумiв, двоюрiдний брат Сари, Емiль. Добре. Але цiкаво, чому цей двоюрiдний брат грає в мене на кухнi, а його батько, який виходить з моєї квартири, говорить менi, що поспiшає i зникає без пояснень?

Я пiшов на кухню. Немов пацюк - на жахливi звуки, якi незнайомий менi Емiль вичавлював з родинного склепу «R. Yors amp; Kallmann».

Але то я так подумав, що спокiйно зайду та попрямую на кухню, - дiстатися кухнi менi заважало гарчання з-пiд пiдлоги. «Може, Маяковський i грав на пiанiно, хто його знає, але гарчати - це навiть для нього занадто». Заспокоював себе я. Якщо добряче помiркувати, можна дiйти цiлком вiрогiдної думки, що гарчати для Маяковського є бiльш природним нiж музикувати. Я був ошелешений. Але спромiгся опустити очi додолу. На мене дивилася заслинена, волохата, язиката пика. Це був собака. Вiн махав хвостом та гарчав. «Емiль?» Поцiкавився я в нього про всяк випадок. Вiн загавкав. Мiж тим грати нiхто не припиняв. То була мерзотна гра. Наче в склепi прийшов до тями Kallmann, який порушував гармонiю цього твору, ласуючи окремими нотами. Наприклад, «мi» або «сi». Цi ноти, як менi здавалося, можуть смакувати Kallmannу. «Гррррррр», - почув я. Рухатися собака менi не дозволяв.