Лариса Денисенко: Сарабанда банди Сари

Звiсно, що пiсля закiнчення школи в мене почалося своє, без-Iнкове життя. Не тому, що я цього прагнув. Просто вона бiльше не сидiла поруч зi мною. Вона пiшла вчитися на юридичний, я - на географiчний факультет унiверситету. Траплялося, що ми прокидалися в одному лiжку, - так хотiла вона. Але це мало вiдрiзнялося вiд процесу списування домашнього завдання. Та сама шкiльна допомога. Я - давав, вона - приймала як належне. Пiзнiше один мiй друг скаже, що в такий спосiб «в тебе сформувалася типова бабська психологiя». Втiм, то менi здавалося, що моє пiсляшкiльне життя було без-Iнкове. Насправдi всi важливi життєвi ситуацiї не вирiшувалися без консультацiй iз нею. А якось вона запитала, а чому б нам не побратися, адже ми чудово розумiємо одне одного i стiльки часу спiлкуємося? Я сприйняв це її запитання як невiдворотне рiшення.

Наш шлюб був бездiтним. Iнна хотiла дитину, але нiяк не вагiтнiла. Поки не було результатiв наших аналiзiв, вона в усьому звинувачувала мене. «Активнi сперматозоїди несуться назустрiч яйцеклiтинам,

як життєрадiснi собаки, що метелять хвостами! А твої сперматозоїди - сомнамбулiчнi собаки, що не метелять хвостами, вони - хворi».

Пiсля цього її зауваження я довго не мiг кiнчити. Не мiг випустити назовнi ненажерливу зграю кволих псiв. Потiм виявилося, що в бездiтностi винний не я. Напевне, це й стало початком згасання нашого шлюбу. Моїх життєрадiсних собак, що метелять хвостами, вона менi пробачити не змогла.

«Ви б все одно розлучилися, бо ти нарештi почав прагнути самостiйностi», - сказав менi приятель. Вiн мав рацiю. Я став успiшним дописувачем та аналiтиком. Тодi я працював на вiдому туристичну фiрму, готував матерiали для сайту, буклетiв, аналiтичнi записки стосовно мiсць вiдпочинку та активного туризму. Мене почали друкувати всi провiднi видання, якi потребували статей про мандрiвнi подорожi, звичаї далеких країн, поведiнку тварин. Про все це менi вдавалося писати яскраво.

На вiдмiну вiд постiйних шкiльних та унiверситетських успiхiв, якi не додавали впевненостi у собi, кар'єрнi та творчi перемоги додали в моє тiсто якийсь невiдомий iнгредiєнт. З мене почала вилiплюватися iнша людина. Непомiтно для себе я навчився приймати рiшення. Я продав однокiмнатну квартиру в центрi мiста, що дiсталася менi вiд бабцi, оформив кредит та придбав сучасне трикiмнатне помешкання. Певне, цим я страшенно здивував Iнчиного батька. Вiн дивився на мене, як на Ахiлла, який зробив зi своєї п'яти щит та меч або наступив нею на горло ворога. Iнну це дратувало. Ймовiрно, так почувається людина, котра все життя правила конем, аж потiм з карети вистрибує пан, що нiжився там на подушках, i прибирає вiжки до своїх рук. Яка вiроломнiсть! Я все розумiв, але нiчого не мiг вдiяти - її наполеглива активнiсть i надмiрний тиск теж почали мене дратувати. «Зваж на те, що подвiйнi лiтери iменi додають людинi цiлеспрямованостi вiд народження. Це як стукiт клювака - допоки не приб'є нещасну комаху, доти стукатиме. З нею в тебе було дуже мало шансiв». Так казав про Iнну мiй друг Тимофiй. Вiн не був психологом, але завжди висловлювався з розумiнням справи.

Сiм рокiв шлюбу. Я не мiг повiрити, що стiльки рокiв ми прожили разом.

Скiльки разiв я сказав їй «привiт», скiльки разiв вона побажала менi спокiйної ночi, а скiльки було «дякую, прошу, я тебе не розумiю, вибач, я не те мав на увазi, припини це, зачекай, остогидло, не нервуйся через дрiбницi, де моя пiдзарядка, що з цим робити, це не моя провина, а хто цим повинен опiкуватися, третю добу в туалетi немає освiжувача, стули пельку, куди поїдемо у вiдпустку, хто буде доїдати борщ, ти запросив Таню, в усьому винний ти, а я попереджала, треба було слухати батькiв, навiщо тобi це було потрiбно, ти цього нiколи не зрозумiєш, ти вдома, чай чи каву, омлет чи салат» - тисячi, десятки тисяч, а може сотнi? А скiльки було поцiлункiв, сперматозоїдiв, - тих, що метляли хвостами i тих, що не метляли? Скiльки голосних i приголосних нашого подружнього спiлкування? Ти-ся-чi. Але нас не було. Мабуть, тому, що разом ми нiколи й не жили. Боляче розходитися якраз тодi, коли «вона» i «ти» встигли перетворитися на «ми», хоча б частково. Це був не наш випадок. Менi здається, що наш шлюб - це «вона». Коли ж народився «я», як i будь-якiй дитинi, що зростає, менi захотiлося самостiйностi. I я її отримав. Зараз менi тридцять два. Я звик жити як «я», i менi це дуже подобалося - жити як «я»! Попри те, що час вiд часу в моєму життi з'являлася «вона», моє життя не перетворювалося на «ми».

Поки не зустрiв Сару.

Я пiдiйшов до своєї шафи, вiдкрив її, довго дивився на сарафан. Схопив пелену та наблизив до свого обличчя. Клаптик блакитного дрiбнопелюсткового шовку. Це була Сара. Сара була на кухнi. На кухнi вона була чайною фiлiжанкою iз зображенням веселки, а також чотирма брунатними кавовими фiлiжанками, помаранчевою тарiлкою з бордовими хризантемами, початою пляшкою мартiнi. Там вона була керамiчною тацею з суxофруктами. Там вона була пакетом молока та пачкою вiвсяно-фруктової сумiшi «Старт». Сара смiялася, коли я гриз «Старт», як печиво, запиваючи його кавою. Вона так нiколи не робила.