Марина МЕДНІКОВА - ТЮ!

Аж тут сенчина хвіртка прочинилася. Їй. Назустріч. Йшли.

Роман з канадійкою. Вигляд мали: Роман як завжди, канадійка - невеселий.

Василина й не глянула на Катерину, попростувала до свого джипа.

- Катю, проходь, я зараз, - Роман, як тримав перед гостею хвіртку, так і не ворухнувсь, доки авто жваво не рвонуло з місця. Повз бабів, на трасу, на Київ.

- Чому ти мене покинув, Романе? - спитала в його кімнатці.

- Я тебе любив, аж не міг дихати. Я вважав, що світ на моїй долоні. А життя значно простіше. Закрутили мені краник і по всьому. Кисень - по краплині, хліб - по крихті, воду, повітря - аби не здох. Тих, кого в концтабори, хоч годували так-сяк. Мене, всевладного, безславно викинули на смітник. Я волав, я бився, де я тільки не був. До кого не ходив, в які очі не заглядав. Стіна. Відвернулися друзі, начальники наказували пахолкам не впускати, двічі арештовували. Щоб знав. Що я міг тобі дати? Сісти на шию поряд з Міністром і хворою матір’ю? Бачити, як ти починаєш мене ненавидіти, вибиваючись з останніх жил? Спасибі Семклиті, дала притулок…

- А зараз ще й хату одписала. Як опікунові. Товаріщ уже й печатку поставив, - баба Семклита занесла миску холодцю й дві ложки.

- Півня старого вчора зарубала. Їжте на здоров’я.

- Спасибі, бабо Сенько. Я вже маю йти. Приходьте до нас на дев’ятини.

- Прийду. Міністрова баба і моя матка були сестри. Він мені не чужий. І на гробки піду. Як ніг не одбере, - і причинила за собою двері.

- Я зробив, що ти просила, - Роман простягнув папірець з ім’ям та прізвищем. - Спершу ми знайшли машину, а тоді…

Катерина мовчки ковзнула папірцем до кишені.

- Катре.

- Що?

- Петро і Дмитро - мої діти?

- Мої, - відказала Катерина.

- Я так і знав. Мої. Тільки-но вперше побачив. Ще маленьких. Я вчу їх усьому, що знаю, і вчитиму далі.

Катерині тихо плакалось. Роман торкнувся її щоки пучкою, підніс сльозу до вуст, випив. Добре, що ми дивимось мексиканські серіали. І вже знаємо, що буде далі. Катерина вголос схлипнула і впала на Романові груди. Він притулив її до себе і, цілуючи, говорив.

- Бовдур, який бовдур. Уже мали б п’ятеро дітей.

Хлопців.

- Ні, одну дівчинку.

- Гаразд, буде дівчинка. Катруся. Як ти і моя мама. Мене поновили в школі. Як поберемось, ти з хлопцями переїдеш до мене.

- Чого це до тебе? Тепер і у мене можна. Хата своя, велика.

- Хай. Тимчасово. Я збудуюсь. Для великої сім’ї. А хлопців усиновлю і дам своє прізвище. Будуть Романовичами.

- Не треба. Вони звикли Балабухами.

- Мої сини - Балабухи? Нізащо.

Як завважив молодий Тичина:

Здійсняються мрії, химерні, забиті,

Я справжніми бачу колишнії сни. І жити ще більше я хочу на світі.

З приходом цієї, як щастя, весни.

Занадтий нетерпляче гуднув «фордом» черговому роззяві.

Думка «набуваю спеціалізації чавити людей» з файлу свідомості про луснуту голову на Собачому хуторі вже не вмикалася болісно. Настала ясність: ось свої ворота, ось - чужі. Ці захищаємо, в оті забиваємо. З менталітетом. Люмбаґо з Харченком і Кочубеєм - не автори його п’єси. Хіба що режисер з помрежами. Той невидимий драматург озвучив ними свої вимоги, як платню за Великий Стрибок. Це - як стій. Звісно, після інавґурації апетити цього Шакеспеара можуть зрости, напевно зростуть. Проте й його, Занадтого, можливості опиратися теж зростуть. Тоді й поміряємося на паличці і подивимося, в кого галіхве ширше. Зараз - виграти. Турбувало інше: хтось, покищо невідомий, розпочав полювання на Занадтого. Втім, ворота вже готова захищати команда, демонструючи дриблінґ, беручи пенальті. Люмбаґо унадієний, хай крутиться.

Занадтий завтра зранку мав виступати на студентській спілці. Хай молодь зрозуміє свою вигоду від союзу з ним. І не самі лише молоді кар’єристи, а й пофіґісти, репери й рокери, які стануть незабаром його, Занадтого, народом. Треба, як любить цитувати його син, щоб стіморол був вільний від цукру і щоб усіма відчувався смак майбутнього.

Валєрка після відповідного факультету робився комп’ютерним богом. Занадтий, перевисаючи в майбутнє, відбув у сина нічогенький вишкіл і вже впевнено клацав мишою свого ПК. Віртуальні ігри не сподобалися. Грати треба в житті, штучні ігри для невдах. Але щось у віртуальних зацікавленнях сина було серйозне. До решти не тямив, але застерігся: хочеш керувати людьми, орієнтуйся не на попередніх, а на наступних. Попередніх навіть до керування лопатою можна допускати лише після шестимісячних курсів, це не ті, хто натиском пучки можуть на тому кінці планети залізти до чужого банку, і не лише даних. Але це не касує теорію, за якою змінюються вбрання і зачіски, засоби спілкування і здолання простору, а людина - вразлива й на 80 відсотків створена з води, якою була ще до першої з’яві комети Хейла-Боппа - такою й залишилась.