Марина МЕДНІКОВА - ТЮ!

- А після цього з вами зазвичай легше домовлятися.

- То ти - профі?

- Думай, що хочеш.

Толік виглядав офіційним і серйозним, проте Занадтий лякатись утомився.

- У тебе все? - запитав Люмбаґо.

- Ні. Ось сьогодні одержав вранішньою поштою. - Занадтий простягнув Толіку папірець з пришпиленим до нього конвертом.

Толік перечитав круглий, геть дитячий почерк: «Шановний товаришу Занадтий! Пише вам Балабуха Катерина Дем’янівна з села Тихі Води, що на Десні. Я точно знаю, що ваш син на своїй машині вбив мого чоловіка Балабуху Петра Ільковича, коли він йшов похмелятися на весілля до Клименків. Я не хочу вам зла і взагалі нікому не хочу. Петра не повернеш. А у мене діти. Двоє хлопців-близнюків. За Петра пенсія буде самі знаєте яка. В радгоспі роботи немає. Я збережу все в тайні. Якщо ви дасте мені трохи грошей. Щоб хлопці не їхали вчитися до ПТУ на казьонні харчі і форму, а біля мене закінчували школу. Як люди. У мене ні на кого більше надії немає. Нам потрібно три тисячі шістсот гривень. По сто гривень на місяць, а вчитися їм іще три роки.

От і виходить три шістсот. На себе я не витрачу ні копійки, можете перевірити. А не дасте, я й так не заявлятиму. З повагою Катерина Балабуха».

- Що скажеш?

Люмбаґо не встигнув відповісти, як до кабінету Занадтого зазирнула секретарка.

- Пане Володимире, до вас якась пані. Каже, що ви її обов’язково приймете.

Занадтий глипнув на годинника. До шостої ще було далеко. Нінон одсунула плечем секретарку і рішуче ступила до кабінету.

- Я вам призначав зустріч?

- Ні. Я сама її призначила. Мені треба з вами побалакати насамоті.

- Цей пан залишиться тут. Прошу викласти справу, але у мене обмаль часу.

Нінон для бойового візиту обмундирувалася ретельно.

Скромно, і водночас. Це у неї майже вийшло. Затягнутий у талії піджак мокрого шовку відкривав пишне біле жабо. Турецька квітчаста коротка спідниця сягала лише повних колін, бо єдине, з чим не змогла розлучитися Нінон, були вже знайомі нам білі лаковані дводюймові копита з білими ж поворозками. Все це увінчував ясноволосий, кучерявий скальп, що починався на тім’ї, а закінчувався нижче плечей, але вище колін. З непідробною цікавістю роззирнулася довкола.

- Гарно. От запам’ятаю і дітям переповім, з якою людиною їхня мама ручкалася. Здрастуйте.

Занадтий потиснув пухку, у золотих перснях долоню.

- Може наодинці? - Нінон значуще подивилася на Занадтого. - Я з Тихих Вод.

Занадтий кивнув Люмбаґові, і той вийшов до кімнати відпочинку, нещільно причинивши за собою двері. Нінон це помітила і щілину зліквідувала.

- Ви маєте синій «жигулет» за номером 23512 КВ?

- Ні.

- Занадтий Валерій Володимирович - ваш син?

- Чого ви хочете?

- Зараз скажу, - Нінон витягнула з величезної білої лакованої сумки папірця, розгорнула його, пояснила: - Це я записала, щоб не забути чогось. Значить так. Безплатну ліцензію на торгівлю спиртними напоями у ресторані, шенгенську візу для мене і мого чоловіка і джип широкий для нашої фірми «Розслабон».

- Який джип?

- Широкий. Така марка.

- «Черокі»?

- А я як сказала?

- Все?

- Все. - Інших вимог не буде?

- Стопудово!

- Залиште свій номер, я вам завтра зателефоную.

- Чекатиму з нетерпінням. Дуже, дуже було приємно з вами познайомитися. До речі, мене звуть Вовчик Ніна Мануйлівна.

- Скажіть, Ніно Мануйлівно, а навіщо вам шенгенська віза?

- Для розширення кругозору.

Коли Нінон відпливла, зайшов Люмбаґо.

- Чув? - Занадтий закурив. - Не слабо. Цікаво, як швидко зросли у народу потреби.

- Володю, ти ж казав, що тебе ніхто не бачив на шосе.

Крім собаки.

У відповідь Занадтий зсукав експресивну фразу з п’яти поверхів. Камінь, затягнутий Сізіфом на вершину, із немилосердним гуркотом стрибав донизу, здіймаючи камінний дощ і спричиняючи смертоносні снігові лавини. Мабуть, Сізіф у таку мить говорив те саме. Це було вже занадто.

Люмбаґо підійшов до бару, накрапав собі й Занадтому текіли.

- Як гадаєш, скільки людей живуть у Тихих Водах і дивляться на шосе саме тоді, коли там трапляється ДТП, яке спричинив ти? - без посмішки спитав Занадтого.

Занадтий загарчав і другу чергу спрямував на Толіка. До згаданих частин мови додався займенник «ти».

- Можеш, але не треба, - жорстко сказав Люмбаґо. - Діло пахне полином. Знаєш, який плакат висить у Пентагоні?

«Час думати - гроші кінчаються!». Отже ставка підвищується. Доведеться викликати важку артилерію.

- А тобі теж широкого джипа вистачить? По старій дружбі.