Марина МЕДНІКОВА - ТЮ!

- Що мені потрібно, ти дізнаєшся, якщо ми завершимо операцію без втрат.

- Сподіваюся, під втратами ти не маєш на увазі мене, - Занадтого аж тіпало. Він ненавидів себе, - плазує перед якимись сільськими профурами з гарним апетитом; і проклятого Міністра, який, мабуть, назнарошне підсунувся йому під колеса, аби боротьба так і не стала боротьбішою. Погляд упав на тези його виступу на прес-конференції, що їх підготувала Толікова команда. Око вихопило смішну друкарську помилку: замість «федерали» - «педерали». Іншим разом Занадтий посміявся б. Зараз збісенів.

- Хто? - заволав він, - хто підсунув мені цю гидоту? Це твої нероби, нехлюї, кляті федерасти!

Толік натицяв на телефоні номер.

- Це з прокуратури. Будь ласка, ґенерала Харченка.

Тоді покликав до кабінету секретарку.

- Ось телефони. Зв’яжи мене з Хоменком, Кочубеєм. Хутенько.

- А хто такий Хутенько?

- О Господи! І ці люди хочуть гарно жити! Хутенько - це бистрєє, значить. Ціто.

На комп’ютерному моніторі, що стояв на столі Занадтого, веселково мерехтіла заставка: «Дайте денег!».

На дев’ятини до Міністрової оселі сходилось люду небагато. У Тихих Водах як заведено? На похорон - усі, хто хоче, хай і все село, хоч і сто чоловік. І на м###огилки йдуть, і на обід зостаються. А на третини, дев’ятини, сороковини і годовини - кого покличуть.

Катерина постаралася. Бо знала: запрошені самі переконаються, а решта від них дізнається, що поминки були добрими, як і годиться. Налисники були, й холодець, і узвар грушевий, і парові вареники з сиром, і голубці, і котлети, і риба в томатному соусі, й капусняк, і торт вафельний. Жодної пляшки самогону - сама казьонка, і та «Княжий келих».

Не прийшов лише Товаріщ. Стидався. Наобіцяв, що знайде вбивцю, а сам не ворухнувся. Люди знають. Замість шукати, на «Розслабоновій» презентації гуляв, танці народів світу виконував. Згодом, у тому ж «Розслабоні» ювілей Терешкові з райдержадміністрації забабахав. А покійний родич як став жертвою невідомого, так і залишився.

«Бідна я, сердешна, невідомого жертва, - щасливо думала райдужна бульбашка, інтереси якої щодень відлітали й відлітали від Тихих Вод, слабкішою й слабкішою ставала тонка павутинка, яка досі поєднувала Міністрову душу з земною марнотою. - Але не міг же я не прилетіти на свої рідні дев’ятини. Як Катерина наготувалася. Налисники, голубці, вареники. Я вже майже не пам’ятаю, що се таке. Сік транзіт ґлорія мунді!» Вже давно Міністра-бульбашку не дивувала латина та інші мови, що лізли звідусіль йому в голову, як свої. «Правий, ох правий мій новий приятель академік Вернадський. Коли ширяєш зранку до вечора у ноосфері, то на горілку зовсім не тягне», - думав Міністр, дивлячись на закорковані пляшки, і до ладу не міг згадати, що то є - горілка. Вас іст дас? Кес ке се? Ху із ху? Міністр пошкодував, що разом з ним не вмер ще хтось з односельців.

Поспілкувалися б оце. Жо сюі не а кампань Тихі Води а ля рю Луговайя нюмеро сенк. Е ву, месьо?

«Поминайте, брати-сестри, поминайте кожний раз, - завели баби після «Отче наш», - тільки ваше поминання облишає всіх тут нас. А ще більш хай пам’ятає моя рідная сім’я, я робив все безвідказно, помолітесь за меня».

- Проходьте, Романе Григоровичу, сідайте. Здрастуйте, бабо Сенько, проходьте й ви, - Катерина змахнула неіснуючі порошинки з довгої лави перед столом, запрошуючи новоприбулих до столу. Гості разом умовкли і витріщилися на Коханця. Наче вперше побачили його поруч двох Катерининих синів. Міністр-бульбашка теж мало не луснув. Вся латина вилетіла з нього корком з шампанського. Він втупився в Романа і своїх синів, що вмостилися рядком на лаві, під його, Міністровим, портретом. І побачив не три обличчя, а розтиражоване одне - Романове. Два юних Коханця сиділи пообіч Коханця старшого. Ось тобі і васістдас. На рю Луговайя нюмеро сенк.

«Помолітесь хлібом-сіллю, даже чистою водой, добрим словом поминайте - все те буде перед мной. Ви приходьте чаще в церкву, там всі душі ждуть на вас. І з отцем духовним разом помолітесь ви за нас».

«Нехай, - опанував себе Міністр-бульбашка. - Однаково, мені поталанило більше за них, я вже знаю, наприклад, що таке міленіум. Жаль, Катерина мене недооцінила. По сотні на місяць - хіба то ціна? П’ятдесят тисяч баксів, що заправила Валька Вовчиківна - оце воно. І джип - теж ексклюзивно.

Шкода, не знаю всієї програми щодо мене, бо рядовим покійникам не положено. Хотілося б додивитися до кінця, чи одержать вони гроші. Єйбо-присейбо, іноді варто померти, аби дізнатися, чого ти насправді вартий!»