Марина МЕДНІКОВА - ТЮ!

Джульєта догризла ковбасу, повела носом, чи не загубила бува якоїсь крихти. Ковбаса таки зарадила. Серпанок на серці розтанув, можна жити далі. Жулька обачливо обминула авто Тіни і ще одне, яке щойно вродилося перед «Розслабоном». Подальший перебіг подій перебував за межею її зацікавлень.

З авта вийшов Анатолій Люмбаґо-Романів, провідний столичний адвокат, діловито й солідно попрямував до ресторану. За ним - двоє шафоподібних хлопців у довгих кашемірових пальтах.

- Кворум є?

Він огледів авдиторію: Нінон, Душмана, Катерину.

- Часу обмаль, пані і панове, леді і джентльмен. Я не бачу пані, яка називає себе Тіною Вовк.

Нінон перевела здивований погляд з Люмбаґа на конверти у своїй руці.

- Ось. Мабуть, вам.

На одному конверті стояло «Тому, хто прийде», на іншому - «В.Занадтому». Люмбаґо розірвав адресований йому конверт. «Я знайшла більш гігієнічний спосіб заробити».

Люмбаґо стенув плечима і сунув папірець у кишеню.

- Врешті, хто не прийшов, той відсутній. Але це не означає реабілітації. Я адвокат відомої вам усім людини. Шанованої і вкрай зайнятої. І уповноважений на сьогоднішню зустріч. Ви всі, поодинці, насмілилися шантажувати достойного і ні в чому не винного чоловіка, виставляти йому безглузді й зухвалі вимоги, погрожувати й цькувати. Я приїхав сюди, аби покласти неподобству край. І зупинити вас на межі прірви. Винятково з гуманних міркувань. Щоб попередити можливі рецидиви шантажу з вашого боку, хочу вам продемонструвати дещо.

Люмбаґо покопирсався в теці, дістав папірці, повів далі.

- Маємо номер перший. Тіна Вовк, вона ж Валентина Вовчик. Її немає, але, сподіваюся, ви їй передасте. Во ізбєжаніє, сказати б, рецидиву. Пропускаю початок життєвого шляху, пов’язаний з проституцією у закритій зоні Чорнобиля, лікуванням у венерологічному диспансері номер два від такого до такого числа такого року. За це у нас статті немає, а шкода. Згодом громадянка Вовчик торгівлю своїм тілом припинила, - талант одкрився. Тут би їй і стати на шлях остаточного виправлення, але ні. Громадянка Вовчик Ве Ме, паралельно з леґальною трудовою діяльністю, сприяла вивезенню за кордон цінних старовинних ікон, за що отримувала свою частку прибутку, а також займалася фальшуванням дощок, які не мають мистецької цінності, шляхом «старіння» їх і перепродажу не дуже досвідченим аматорам. Ось дані попередньої експертної оцінки вартості будинку, побудованого громадянкою Вовчик у селі Тихі Води, як знадобиться, з дозволу прокурора оцінку можна провести докладніше. А ось довідки про її леґальні зарібки. Є над чим поміркувати.

Номер два, Ніна Вовчик. Тут запитань більше, ніж відповідей. Нелеґальне перебування на території чужої держави, сумнівні заняття там. Є питання щодо законності дозволу перебудови робітничої їдальні на ресторан, є нюанси з державною податковою інспекцією і митницею. Немає ліцензії на торгівлю спиртними напоями і таке інше.

Повірте, я не все перераховую лише з метою економії часу, а не тому, що бракує інформації.

Катерина Балабуха. З вами розмова буде окрема. Тепер давайте обміркуємо, хто з вас з чистим сумлінням, холодними руками і гарячим серцем може звернутися зі своїми безглуздими претензіями до органів влади? І ще одне. Як уже сказано, у нас немає статті щодо проституції. А от стосовно шантажу і рекету - є.

Катерина підхопилася з місця, притулила долоні до щік і вибігла з ресторану.

- Гадаю, ви зробите правильні висновки з нашої сьогоднішньої зустрічі. Я не кажу до побачення, я кажу прощавайте, добродії і добродійки. Відсьогодні дійте лише в межах закону, - вам же краще буде.

Люмбаґо поклав папери в теку і поспішив за Катериною.

- Заждіть хвилинку, - він зупинив знічену жінку за лікоть.

- Ваше становище не може не викликати співчуття. Я поклопочуся, аби пенсію вам призначили без тяганини. Незважаючи на доведеність факту, що причиною ДТП став сам ваш чоловік, який у нетверезому стані порушив правила дорожнього руху.

Катерина сіпнулась, але Люмбаґо лікоть не випустив.

- А від нас прийміть, будь-ласка, - він простягнув жінці сотню гривень.

Катерина ридала на плечі у Романа.

- Навіщо ти це зробила? - втомлено питав Роман. - Я ж казав, що вже маю роботу, скоро надрукують мою книжку, потім другу…

- Як чотирнадцять років тому. Тримайся мене, казав, полетимо, казав. Прилетіли. То були не твої часи, а зараз настали твої, а завтра? А завтра знову зникнеш на чотирнадцять років. Злякаєшся. А я маю діти. І їм байдуже, чого я лякаюся. Вони хочуть їсти, пити, вчитися. Мені лякатися ніколи. Я не маю таких розкошів - лякатися. Або чекати на свої часи. Всі часи, які є - мої. І мені байдуже, як називається той, хто мене дурить: товариш чи пан. Ти - писатель, але я тобі - не читатель. У цьому різниця між усіма нами і всіма вами.