Марина МЕДНІКОВА - ТЮ!

- Що, подобається? Настали наші часи, друже. Вилазь швиденько й ти з андеґраунду. Хто не встиг, той запізнився, як каже мій шеф.

Секретарка занесла запашну каву.

- То що, робитимемо з тебе постмодернягу? - весело торохкотів Микола. - Мені патрон дав карт-бланш на авторів і твори. Його цікавлять лише гроші. Подейкують, ти ще почуєш, буцім, він тут щось відмиває. Хай клевещуть. Я став мудрішим. Диви, що я вже видав.

Микола кинув на стіл дві книги.

- Ти - знахідка. Як давньому другові скажу, я мало не вскочив у халепу. Започаткував серію «Проза з шухлядки», почав, як хорт, бігати за письменниками, аби вигрібали зі столів своє інакомисліє й здавали мені… На перші дві книжечки нашкріб. Й по всьому. Уявляєш, у нас ніхто нічого не писав у стіл. У молодих є кілька десятків оповідань. А у старших - ні-чо-го. Жодного твору. Підпільної художньої літератури у нас не існувало. Отака шухлядка у мене вийшла. І тут ти нагодився зі своїм «Інфульсом». Врятував мене…

- А ти сам?

- Я? Розумієш… Я замість з горя писати, з горя пив. А ти - козак! І те, що сидів увесь час у селі, як той у скелі, і те, що не втратив себе - козак. Щиро скажу, якби я не мав усього цього, - Микола обвів рукою кабінет, - не мав цього видавництва, я б помер від заздрощів до тебе. Моя робота - це все, що маю. І я прагну робити її добре. Бач, сентиментально розпатякався. Читаю твій «Інфульс», плачу з радощів, про тебе співаю пеани… До справи. Тобою чомусь дуже зацікавився мій шеф. -?

- Хазяїн мого видавництва.

До кабінету влетів заклопотаний чоловік. Породистий дорогий костюм ловко приховував і закороткі ноги, й закругле черевце, й по-жіночому огрядну сідницю.

- Про вовка промовка. Знайомлю: мій давній університетський приятель, найталановитіше перо України Роман Коханець. Мій ґенеральний директор Анатолій РоманівЛюмбаґо.

- Той самий? - запитав Люмбаґо Миколу.

- Він.

- Миколо, вийди.

Хоменко притьмом випарувався з кабінету, схопивши зі столу для годиться якісь папірці.

- Час дорогий. Пропоную опустити урочисту частину з гаслами і здравицями й одразу перейти до справи. А коли домовимось, то й до танців під баян. Згода?

- «У руці Господній чаша, через край вино шумує…»

Люмбаґо затнувся, з правдивим подивом глянув на Коханця.

- Ви ж не Господь, який любить усіх, - осміхнувся Коханець, - і ваша зацікавленість мені не зрозуміла. Я не фахівець з нинішнього життя, але дещо чув. Одразу скажу: грошей у мене на видання моєї книжки немає. Спонсорів теж. Хіба баба Семклита…

- Романе Григоровичу, ви мене було налякали своїми віршами. Мені ще фізиків-ліриків бракувало. Скажу відверто: я навів довідки. Це ви спровокували публікацію про Володимира Занадтого, яка спричинилась до такого ґвалту в народі?

- Я.

- Романе Григоровичу, ви особисто знайомі з Занадтим?

У тому сенсі, що може він вам за якихось обставин завинив?

- Ні.

- Слава Богу. Отож, ви просто як чесна, порядна людина, як громадянин прагнете справедливості?

- Можна сказати.

- Не переконуймо один одного в розумінні справедливості. Вам здається, Занадтий винен, а я достеменно знаю, що - ні. Втім, то його проблеми. А ми перейдемо до справ наших. Я пропоную, я замовляю вам статтю про громадсько-корисну діяльність знаного політика Володимира Занадтого, про його чесне політичне обличчя і бездоганну репутацію. Ось матеріали, в яких кожний факт - чистісінька правда. Стаття має привернути увагу глибиною аналізу, блиском й вишуканістю форми. Втім, по-іншому ви писати й не можете…

- А натомість?

- А натомість я пропоную вам місце виконавчого директора дефіс головного редактора цього видавництва «Мой сад» з правом видати коштом закладу всі, наголошую, усі ваші твори. Це - лише початок.

- Моя стаття стане першою, але не останньою моєю послугою вам?

- Розумні люди - моя слабкість.

- А Микола?

- Хоменко? Він тут свій потенціал вичерпав. Піде на підвищення. Це не ваш клопіт.

Отакечки. Роман не уявляв саме такого перевтілення вогню небесного на своє вогнище. Гей, Романе, колись ти міг ухвалювати собі рішенці-вироки. Говорив як Езоп: де тут скеля, з якої скидають вільних людей! І ніколи не гадав, що свободи стане занадто. Що вона обертається завадою твоїм дітям. Українець може зрадити жінку, виміняти її на тютюн та люльку, прив’язати до сосни косами, зрубати, як тополину. Але. Українець ніколи не покине своїх дітей. Сьогодні правдивий день відкриттів. Ніколи не думав Коханець, що вагання й сумніви, покладені на одну шальку терезів, підстрибнуть і зникнуть, коли на другій опиниться будучина Петра й Дмитра, вже не Балабух, а Коханців. Майбуття, яке залежить зараз від одного слова їхнього батька. Хто такі всі ці занадті з їхніми Люмбаґами? І чи це завелика платня за майбутнє дітей?