Марина МЕДНІКОВА - ТЮ!

Занадтий перегорнув кілька аркушів. Виявлено незначне порушення правил дорожнього руху з боку Занадтого Валерія Володимировича, який на своїх «жигулях» трохи зачепив, з його слів, дерево, але належним чином не оформив цей випадок, чим і пояснюється відсутність міліцейської довідки на станції техобслуговування. Це, звичайно, непорядок, але не фатальний. І на тлі всіх негараздів і безладу, в яких ми живемо, виглядає просто дріб’язковим. Журналістрозслідник товк і розпинав нехлюїв і ледарів, викривав загальновідомі недоладності нового суспільного життя, закликав до підвищення відповідальності кожного за свою роботу, висловлював упевненість: якщо ми всі разом напружимося, станемо на заваді, викорчуємо, підвищимо, поглибимо і розширимо, то порядок у країні нарешті стане порядковішим, а закон - законнішим. Занадтий осміхнувся, взяв сиґарету. Його «Мальборо» сьогодні було значно мальборішим за вчорашнє.

- Зайчику, може ти хочеш поужинать? - встромилася до кабінету Лідчина голова.

- Гаразд, люба, за півгодини. Я тебе просив слідкувати за тим, як говориш. Особливо за русизмами.

Занадтий повернувся до підшивки. Ти ба, з суто читацькою цікавістю стежив за перебігом подій у газетному детективі. Кермо впевнено спрямовувало пошуковий корабель з конкретного сліду на простори просторікувань про загальники. Таки Толік виявився мудрішим, коли переконав допровадити цю історію до кінця.

Газета знайшла медиків «швидкої», які виїжджали на ДТП. Які пошкодження були у жертви? Черепно-мозкова травма, переломи ребер. Чи це не у нього? Даруйте, у нас так багато роботи, всього не запам’ятаєш. Журналіст вдався до архівного пошуку. Папери заповнені недбало, акт експертизи взагалі відсутній, паталогоанатом, що робив розтин, раптово поїхав на стажування до Канади. Різати їхніх покійників, щоб на наших не помилятися.

«Лише ексгумація трупу може нарешті пролити світло на цю заплутану історію, в якій, як у краплині води, відбивається наше нехлюйство у ставленні до своїх службових обов’язків і наша обвальна криміналізація суспільства, яка пустила свої метастази в усі прошарки населення, - писала газета. - Детальне й неупереджене обстеження тіла жертви наїзду може з усією недвозначністю відповісти на запитання: чи мікроскопічні частинки фарби, яких не може не бути в рані, вкажуть на фарбу, якою пофарбована машина, чи відповідає пригоді характер подряпини на крилі тих самих «жигулів», що були прийняті з порушенням правил на СТО Корчуватого. І в решті решт, громадськість одержить відповідь на питання: хто ж убив Петра Балабуху з Тихих Вод?».

Занадтий перегорнув аркуш. Оркестр пішов на коду. Диригент витрушує з нього останні краплини симфонії екстазу. Скоро - фінал. Фінальний репортаж був вартий того, аби його читали й перечитували, насолоджуючись майстерністю і мужністю репортера. В ньому описувалися події на тихому цвинтарі тихого села Тихі Води.

У той день журналістка, чини міліції, медики, «важняк»слідчий з СБУ, Терешко з райадміністрації переступали через повалені пам’ятники, розбиті горщики для квітів, зруйновані могильні пагорбки з пошкодженими квітниками.

- Що тут у вас діється?

Новий дільничний міліціонер доповів, що не тільки на цьому, а й на сусідньому цвинтарі, що належить до його дільниці, учора вночі було скоєно кілька актів вандалізму.

Він вказав на розгром і на поваплені чорним пам’ятники.

Порушено кримінальну справу за фактом. Ведеться пошук свідків. Люди подейкують, що це якісь сатанисти завелися і справляють на могилках свої обряди. Сам не бачив, не скажу. «Розвелося нечисті», - пробурмотів слідчий.

Земля на могилі Міністра була ще не влежана, лопати входили в неї м’яко, майже без зусиль.

- Дивно, часу пройшло досить, дощу не було. Кругом земля, як камінь, - міліціонер розім’яв грудочку на порох.

Заступи нарешті стукнули по труні. Журналістка здригнулася, відступила за чиюсь спину. Різонула слух ворона, яка з цікавістю заглядала у розриту могилу з дерева. Капнула білим на труну, що з’явилася з-під землі, відлетіла, скандально скликаючи подруг. Райдужна бульбашка, що саме приймала космічні ванни в астральному світі, відчула потужний поклик знизу, з Землі. «Знову, - невдоволено подумав Міністр. - І чого їм треба? Хай би й забули про мене. Я не в претензії. Мені вже слід збиратися в далеку дорогу, після сороковин - ту-ту. І Катерині з її коханцем це вже теж до шмиги».

Бульбашка привітно всміхнулася ядру комети й стрімко полетіла донизу, крізь розріджені шари атмосфери, крізь щільні шари атмосфери, крізь ноосферу, де знову зустрілася з Лєніним і запропонувала йому свій варіант назви вулиці в Києві, що була за царату Фундуклеївська, а за совітів стала імені Лєніна: Фундуклєнінська. Нарешті стишила політ на цвинтарі рідного села Тихі Води, біля своєї рідної розритої могили. Наспівуючи в мажорі найщемніші рядки поминальної псальми: «Моя домовина - темненька хатина, у неї віконця нема. А я одинокий, як той в полі сокіл, лежу в домовині я сам».