Марина МЕДНІКОВА - ТЮ!

За роки стаціонару і аспірантури Роман вивчив Київ як абетку. І любив його. Як любив молодого Тичину. «Над Києвом - золотий гомін, І голуби, і сонце! Внизу - Дніпро торкає струни… Чорнокрилля на голуби й сонце - Чорнокрилля». А зараз Роман нічого не впізнавав. Ревниво дивився на сіменси, макдональдси, м###аркети, шопи і бістро. Втім, завважував, що европеїзація і американізація пішли столиці на користь. Чистіше, святковіше, схоже на місто, де живуть цивілізовані люди. Передки чобіт уже чистимо, гляди, й до закаблуків дотягнемось. Умовившись з Василиною про зустріч, Роман подався до редакції газети «Комсомольцідобровольці», де колись зопалу опублікували його «Ґарґар».

Позбувшись тепер ідеолоґічної цноти, а заразом і назви, газета вчилася працювати на панелях, де, звісно, й обличчя, і одежа, й душа мають бути привабливими. Виразними.

Штрикати в очі. Оголятися до негліже, до ню. Шеф прийняв приязно.

- Прочитав твій «Інфульс». Старий, це ґрандіозно і саме те, що треба сьогодні, - за старою комсомольською нахабністю редактор одразу перейшов на ти. - Я кажу: хто довго мовчить, той щось знає. Я перемовився з одним видавництвом, вони беруть. Друкують власним коштом. Ось телефон. Може, й гонорар дадуть. Бо - відкриття. Щось привіз? Я вчора дав першу подачу про тебе. «Коли мовчання - золото» називається. І підзаголовок «Про невидану книжку Романа Коханця». Як?

- Спасибі. Маю прохання. Життєво важливе. Або поможіть, або порадьте, до кого звернутися. В цьому журналістському розслідуванні знайдете й свій інтерес.

Погомоніли з годину. Роман виклав про вбивство Міністра все, що знав. І свої міркування.

- Він був на «жигулі», для мажора слабкувато, - засумнівався редактор. - Що ж ми маємо? Марку машини, колір, дві цифри номеру, подряпину на правому крилі, вуса.

Дізнаєшся щось - телефонуй. А про видавництво не забудь.

Його нещодавно купив один справний хлоп. Моя аґентура запевняє, що новопосталий видавничий інтермаґнат має гарні перспективи. Отож майструє собі громадянське обличчя. На красне письменство усі начхали, а він - підтримав.

Замість держави. Значить, хоче бути державою. Дай Боже здоровля. Комусь же треба. Скористайся… З тиховодським убивством треба попрацювати. Якщо з’ясується, що твої свідки бачили саме того… Як ти кажеш? Жертву Міністром називали?

Шеф черконув кілька рядків, натиснув на кнопку до секретарки.

- Свєта, забери це і - в досил. У завтрашній номер.

До зустрічі з Василиною Роман мав час і пошпацірував столицею. Дивно почувався. Вчора сидів у запічку баби Семклити, творив дійсність на папері і був деміургом. А оце розглядає на Хрещатику напівголих дівчат з веселими ногами, і вони йому подобаються. А ще кортить досі незвіданого смаку того, того, ще й он того на вулиці - суцільному прилавку. Ні. Свої купюри має донести до обіду з Василиною, хоч вона й запросила. Їсти коштом жінки - до того ще дорозвиватись треба. Доспіти. Мо’, Романе, вилазь із підпілля? Хто дорікне, що не заслужив кращого життя? Он скільки років розкладав своє багаття. Гей, вогню небесний, спадай уже! Піпікнуло авто. Сірий «форд» роздратовано вкляк перед Романом. Водій ще раз гуднув, мов матюкнув, кишкнув Романа і вдарив по газах. Деміургу, - ти тут ніщо.

- Тобі ніколи не казали, що ти схожий на Івана Богуна?

Обід з Василиною вже сягнув вечері. Органічно і приємно. Якби не муляло, що купюр ледь вистачить на десерт без кави. «Це не ґендерно, аби за мене платили. До того ж, запросила я», - Василина була з того світу, де жінки вибороли собі право самим платити за себе на вгощанні. Але бар’єри природи долаються стресово-біфуркаційно. Як ото літак долає звуковий. У таких випадках немає ради крім домучитися до своєї нової фази.

Тихий Андріївський узвіз, київський Монмартр (анітрохи не схожий, зронила Василина), де вони вмостилися у маленькій кав’ярні під величезним каштаном, теж слугував прикладом реінкарнації. Прадавня зневажена міщанська вуличка, століттями облуплена, кривенька, горбата, з запилюженими дикими хащами пообіч, зробилася тепер буржуазно-розцяцькованим притулком новітніх арт-ремісників, малярів-артистів, ювелірних гендлярів. І це їй пасувало.

Василина дарувала Романові день, коли все витанцьовувалося. Незлецько почуватися ще ого-го, коли на тебе отак дивиться гарна жінка. Незалежна, вона не впольовує собі утриманства, сама кого хоч занаймитує. Бо за нею Ніаґарський водоспад, справжній Монмартр, власний джипок, мат-тері його ковінька.