Марина МЕДНІКОВА - ТЮ!

- Дорогу знайдете?

«Витурила як пацана. І правильно зробила. Що це зі мною? Деморалізація. Пальцем кивнула, а я чудак на букву ме й побіг. І дратує, мов жорстоке дитя собаку: дає заковтнути шматочок м’яса на шворці, а потім висмикує зі шлунку».

Тіна зачинила за гостем хвіртку, обернулася до матері і баби Сашки.

- Ну?

- Наче він, - непевно сказала Федоська.

- Наче чи він?

- Тоді був у друге вбраний.

- Ви казали, що добре його роздивилися, коли він вистромився з авта, щоб на Міністра подивитися.

- Не він. Той був з вусами, - встряла баба Сашка.

- Він був тут кілька днів тому. Треба точно встановити, чи того дня, коли збито Міністра. Приїздив на машині до адвоката з басейном… Сам казав, що поголився, - Тіна ще раз уважно глянула на візитівку Занадтого.

Коли у вас міцні зуби, можна за них не боятися.

Можна навіть взяти та постукати по них!

Коханець не розумів, чому Катерина попросила його знайти вбивцю Міністра. Та не зважити на прохання не міг.

Хочеш чогось, роби все сам. Від нарождення до смерті. Бо сам працюватимеш на себе-коханого, а люди - на тебе, набриду-остогидлого, за мізерну невиплачену зарплатню. Хто зробить краще? Нумо, з трьох разів. Отож бо. Залишити світові можна єдину річ - власний похорон, який несила здійснити власноруч з технічних причин.

З чого ж почати? З того, що лежить під ногами. Бо шукаючи чудеса у Всесвітах, ми не бачимо їх під носом. Одне з найбільших - інформпровідність простору в українському селі. Конспективно: всі знають про всіх усе. Насамперед крок за кроком, міліметр за міліметром Роман спробував відновити фатальний для Міністра ранок. Найдивніше, що після кількох розмов з бабами на кутку зміг прослідкувати шлях авта-вбивці до зіткнення майже без білих плям на маршруті. Кінці сходилися до маєтку одного столичного адвоката, звідки у неділю вранці виїхав синій «жигуль».

У Катерининому дворі комета теж стабільно зависла над нужником. Моторошнуватим, тривожним виглядало зоряне небо з трансгалактичною гостею. Катерина третій вечір виходила на двір, ставала між японськими та українськими вишнями і задивлялася. Під кометою гарно думалося. Катерина ніколи не сердилася на Романа. Та й що то за слова-пилюжинки: «сердилася», «образилася»? Вона вмерла. Хоч мучило її зрозуміти Романа, але примирилася. Всього не поймеш. Мала діти - то мала жити. Жінок і чоловіків, мабуть, посіяно хоч і водночас, але різними цивілізаціями. З різних планет. Де на одній дихають киснем, а на другій - пропаном. Чи бутаном.

Хлопці зростали, пішли до школи, аж Катерина дізналася: не на продльонці затримуються, а вчащають до Романа Григоровича. Не тільки Міністренки линули до нього. «Роман Григорович сказав», - чулося останнім аргументом у багатьох школярських родинах від своїх малих короїдів. Чого чекав Роман? Міністрової смерті? А якби Міністр не загинув?

«Многія знанія прєумножают многія пєчалі, - повчально мовив Міністр-бульбашка, милуючись зоряним пилом хвоста комети Хелейопси, яка ще не стала для нього середником льокомоції*, одначе непереможно вабила до себе. - Якби я не вмер, усе було б не так. І це була б зовсім інша історія.

До речі, не такий він зблизька й гарний, цей хвіст, яким видається там, долі, між квітучими японськими та українськими вишнями наприкінці другого тисячоліття вашої нової ери». Але Катерині почути голос Міністрової душі було не дано. * Читаючи якось рукопис автора-канадійця, колишнього галичанина, ми натрапили на цього «середника». Виявилося, що йдеться про «транспортний засіб». Але «середник льокомоції» - значно вишуканіше.

З розумним ще не жила! Було б тоді, Романочку, ламати перелази, тоді, а не зараз. Не зупинили б її тоді ні рідня, ні чоловік, ні Романова бідність. Для українки немає греблі, яку б не здолала її л-л-юбов. Не Катерина зійшла з потягу кохання на станції розлука… «Ластівки літають, бо літається, а Ганнуся плаче, бо пора». Хелейопса тривожно світила над туалетом.

- Катре, Катре, впусти мене, - почулося з городу.

Катерина не впізнавала голосу і налякалася.

- Хто це?

- З поля вітер, зі сраки гості, - то Нінон не вміла поночі намацати хитру клямку на городній хвіртці.

- Ніколи не думала, що люди такі жадючі. За гривню тебе перекусять, - заявила Нінон, опинившись у дворі, а тоді в хаті. - Випити чогось не хлюпнеш? Геть знервувалась.

Катерина тернула рушником стола, стукнула чаркою, тарілкою, пляшкою.

- А ти? Давай, подруго, спом’янемо Міністра, щоб зла не держав, бо не мирили ми з ним, небіжчиком.