Марина МЕДНІКОВА - ТЮ!

Космонавт зацікавлено прицілявся поглядом. Занадтий вловив: втрапив у яблучко. Умів зчитувати інформацію з аури. Поки людина навпроти клоччя мне, думає, як сформулювати, він уже втямив, що й до чого. Перехопив і видав за свою ідею. Цей хук завжди спрацьовував без осічок. «Господи, - знову змайнуло недоречне, - скільки в мене чеснот і здібностей, а може й ґеніальностей. І все має пропасти ні за цапову душу, через якесь дурне безглуздя». Вони почаркувалися й випили. Повільний танець скінчився, і музики врізали «сім сорок». Занадтий ревниво віднайшов очима у розпашілому натовпі Тіну. На диво, вона вертати за стіл, виглядало, не збиралася. Білий піджак завзято плигав навколо неї, як цап. Вона ж навіть у шаленстві танців зберігала…

Занадтий не міг знайти слова. Але щось таки зберігала.

- Чуєш, старий, розкажи мені про свою ґьорл-френд, - обернувся до космонавта.

- А вона мені не ґьорл. Це дочка моєї хрещеної, баби Федоськи. З нашого села. Я, вважай, сирота, мене хрещена завжди підтримувала, хоча й самій було непереливки без чоловіка, з двома дівчатами. Вона й в училище до мене приїздила, харчів привозила. Я рано з села поїхав, бо льотчиком кортіло стати. Дочок її пам’ятаю маленькими. Її тоді Валькою звали, а не Тіною. А вже як повернувся оце додому, купив собі хату, та й оселився. Тридцять кеме від Києва, - на метрі довше їдеш. Хоча мені квартиру дали, на Оболоні.

- Ну, а Тіна?

- Тіна? А, Валька. Вона художниця. Я бачив. Ікони малює. Дуже гарні. Проте я в цьому нітелень. Мабуть, у струмінь втрапила, бо матері гарний будинок поставила. З майстернею для себе. Приїжджай до мене, підемо у гості. А більше нічого не знаю. Я вже нежонатий і бездітний, - моя з Москви не схотіла їхати й дітей не пустила. Оце попросив Валю скласти мені кумпанію.

«Йолоп, накрутив собі, - розреготався Занадтий. - Цариця морська. Маляр-артист. Тіна Вовк. А вона Валька з Тихих Вод, бабифедосьчина дочка. Як казав наш ґардеробник Арон Мойсейович: якщо єврей розумний, то вже розумний, а якщо дурний… Так і у хохлів». Занадтий вкинув до рота чарку. Захрумкав огірком. Алкоголь сьогодні геть не брав.

Це небезпечно. Не бере, не бере, а тоді як візьме. Толік стояв з міліцейським ґенералом і здаля заклично помахав йому.

- Знайомся, це мій університетський приятель Олексій Харченко. Ґенерал міліції. Майже бог. Між іншим, шеф усього ДАІ. А ти ж завзятий автолюбитель.

Надзусиллям Занадтий опанував себе.

- А це, Льоню, мій найближчий друг Володя Занадтий.

Той самий. До речі, він вчився на історичному на рік старше від нас, ми разом до колгоспу їздили, пам’ятаєш?

Гандрабатий ґенерал пильно і підозріливо глипнув на Занадтого, потиснув руку, наче хотів затримати. «Так, починаються ґалюники, треба щось випити», - Занадтий озирнувся у пошуках пляшки. -… і ось приходить Толік у міліцію, у паспортний стіл, - ґенерал схопив Занадтого за ґудзика, привертаючи увагу до розпочатої оповіді, - і подає заяву, що хоче стати по мамі Романовим, зберігши татове прізвище Люмбаґо. А завстолом йому й каже: ні, любчику, бути тобі не РомановимЛюмбаґо, а Люмбаґо-Романовим, бо так ми легше тебе знайдем, коли ти будеш у всесоюзному розшуку. Ґенерал голосно зареготав, розхлюпуючи з чарки. На них обернулися. Занадтий вкинув чергову порцію алкоголю.

Хай йому чорт, - трапився коньяк. А його Занадтий замолоду не терпів на дух. Заївши гидотний смак помідором, огледів поле бою.

«Віва ла діва, віва Вікторія, Афродита-а-а». Оркестр закусював, натомість виспівував(ла) Дана Інтернейшинел. Тіни не було. Не миготів і білий піджак. На її стільці за столом вже вмостився той липучий Онисько Онисько, поет-пісняр, і ґвалтував Володю-космонавта.

- Народові потрібна пісня про космос. Шляґер. Як «заправлєни в планшети касмічєскіє карти», хоча «заправлені» - це радше про штани, до слова.

- Я віршів не пишу, та й зі слухом у мене…

- Й не треба. Ви лише розкажіть мені щось цікаве з вашого польоту. А далі я вже сам. Потрібна фішка, розумієте, забойна фішка.

- В останньому польоті у мене був добрий приятель - Янгол. Він реґулярно пролітав повз станцію, коли наша орбіта і орбіта його Раю перетиналися. Гарний дядько, ввічливий.

Він мене вже впізнавав, тріпотів крилами, вітаючи. Даруйте, мене кличуть.

Онисько Онисько вихлюпнув чарку, закоркував рота шматом ковбаси і дістав авторучку та блокнота.

Тіни не було в жодній з референтних групок, на які вже розпався святковий стіл. Розчервонілі, розкуті, одв’язані, якими бувають лише старі, добре спаяні і споєні приятелі, гості гомоніли кожний сам до себе. Мадам Люмбаґо чи не єдина, не втратила шику й лиску. З келихом шампанського царственно снувала від гурту до гурту, підтримувала балачку, кількома словами навертаючи її на предмет збіговиська, для декорації прикладала до вуст фужера і поспішала до інших. Занадтий згадав, як вдало колись було обізвано її - мадам Броварі.