Марина МЕДНІКОВА - ТЮ!

Занадтий посунув до виходу в скверик. Шлях заступив підпилий Толік. Обійняв за талію, зашепотів інтимно.

- Жени, кицюню, думи сумні…

- Жену. Я ж тобі не Мохер-Мазох.

Люмбаґо заіржав.

- Захер-Мазох, кицюню, З-а-а-хе-е-р. А окрім того, ти ще не королева Вікторія, не Менахем Бегін, не Альфред Нобель, не Дізраелі, не Нельсон Мандела, не Ротшильд, не Білл Ґейтс. Не кажучи вже про Мадлен Олбрайт. А тому тихо будь. Слухай, що тобі скажуть мудріші. Все о’кей, кицюню. На Льоньку Харченка сподіватимемося. І на Орка Кочубея. Я тебе з ним зараз зазнайомлю.

- Ти розповів їм?

- Подивись на мене. Я схожий на людину, яка не розуміє, де, коли, скільки, з ким, для чого? У мене план. А вони - складові цього плану. Ой, які люди і без охорони, - різко змінив він тон і розпростер руки, аби обійняти усміхнену пару, що вродилася поруч. - Дивись, Володю, це наше щасливе майбутнє, - поплескав він по плечу сивого присадкуватого дядька, - головний патологоанатом міста Орест Дмитрович Кочубей. А це його Мотря Орестівна Кочубеївна, ух, яка красуня зробилася. Ну, поцьомай старого дядька Толіка, кицюню, я Ігорю нічого не скажу.

Толік весело розцілувався з повновидою, в ясних кучериках молодичкою.

- Дядьку Толіку, а чого ви до мене на весілля не приїхали? І тато, й мама чекали, й ми з Ігорем.

- Не зміг, Мотечко, не зміг, кицюню, - відрядження. Боржок за мною. У вікенд забирай старих, чоловіка-щасливчика і гай до мене в село. Орку, я чекатиму. Просто зранку, у мене й заночуєте. І барбоса свого беріть, аби не було чим одмовлятися. Чув, старенький?

- Розтин покаже, - суворо відповів патологічний анатом Орест і почаркувався з ювіляром і Занадтим.

- Отакечки, - Толік обернувся до Занадтого, коли Кочубеї відпливли, - сьогодні про справи анічичирк, приїдеш до мене, я одкрию тобі свій секретний файл, - і Толік пірнув у шампансько-горілчаний коктейль ювілею.

У сутінковому сквері холоділо. Всі кішки мали ставати сірими, такими й ставали. Нон-стоп линув з прочинених освітлених вікон, підкреслював райську благодать свіжого повітря. Наче світляки жевріли розпечені цятки цигарок, долинав тихий сміх і гомін курців. Травневий вечір не кликав до шаленства, він капустяним холодним листком гамував жар посталкогольного чола.

- В католічєской церкві єсть такое офіціальноє ліцо - Адвокат дьявола. Он подвєргаєт крітікє всєх, видвігаємих в святиє. А наш Толік защищаєт нас от такіх нападок. Можна єво назвать адвокатом от Бога. Как ви думаєте, ето - тост?

- Я не думаю взагалі. Від цього бувають зморшки.

- Тіна, мєня нє оставляєт мисль, што ми с вамі гдє-то встрєчалісь.

Занадтий принишк за стовбуром. У сутінках нерозбірливо бовваніли дві постаті. Лише струмені сиґаретного диму виказували їх. Тіна мовчала.

- Сколько я работаю в кіно, впєрвиє віжу такую женщіну как ви, - не вгавав білий піджак з сивим хвостом на потилиці, перехопленим жіночою шкіряною шворкою. - Еті глаза я опрєдєльонно гдє-то відєл. Ви фотомодель?

- Ні.

- Снімались в кіно?

- Ні.

- Мойо імя вам о чом-нібудь говоріт? Микола Гарбуз. Заслужений діяч мистецтв, кінорежисер.

- Ні. - Ізвінітє, может бить ви стріптізьорка? Я туда іногда захаживаю, - невпевнено гиготнув.

Тіна допалила сиґарету. Встала і, не оглядаючись, пішла до гурту.

Втішений Занадтий поспішив за нею.

- Валентино, - покликав він.

Тіна розкішно не почула його, наче він волав у пустелі.

- Валентино, а я у вашому селі був позавчора. До нинішнього ювіляра заїжджав, - нахабнів далі Занадтий.

- А він хіба з Тихих Вод?

- Ви ж корінна тиховодка, а цього не знаєте?

- Я там давно не була. Повернулася нещодавно. - Тіна пришвидшила ходу й розчинилася в ювілеї.

«Нічо-нічо, дорого правиш, але торгуєш. Шкода, що ти мені стрілася, коли я не в формі. Але ще не вечір». Занадтий розшукав ювіляра з дружиною, попрощався. Сил вистачало дістатися домівки і влізти з головою під, на щастя, самотню ковдру…

Авто привітно квакнуло, зрадівши Занадтому. «Що я роблю? - відсторонено подумав він, непевною рукою намацуючи ключ запалювання. - Цей коньяк був геть зайвим. Кажете, снаряди в одну вирву не втрапляють. Ось ми це зараз перевіримо». «Форд» елеґантно-муркітливо загарчав і м’яко, як гепард, стрибнув з місця. Комета на небі хвостом вказувала Занадтому шлях додому.

Він мчав нічним містом з небезпечною швидкістю. Вогні пообіч зливалися в суцільну лінію, як сліди трасуючих куль.

Зустрічні авта виринали нізвідки й пролітали в нікуди. Шш-ш-ш-ух, ш-ш-ш-ух. Як помах шаблі. Відчайдушно обходячи зухвалого «мерса», вихопився на зустрічну смугу і мчав нею. Хвилину, рік? Лобова атака. «Губи в губи, глаза - в глаза». Вз-з-з-зіу - панічно крутнувся від нього зустрічний жовтий «москвич». «Зараз вмажусь», - як не про себе подумав Занадтий. Місто мовчало. Зупинився біля дому. Сидів у темній машині вже тверезий, тамуючи тремтіння рук. Згадав, що залишив у бардачку пачку «Мальборо». Закурив. Запаморочилося, набігла слина.