Марина МЕДНІКОВА - ТЮ!

З приймача пролунало: «Завдяки космічному телескопові «Хаббл» американські астрономи стали свідками зоряної драми: зіткнення двох наднових зірок у далекій галактиці.

За словами астрофізика Уільяма Блейра з університету Джона Гопкінса, зіткнення сталося на відстані 17 мільйонів світлових років від Землі. А спочатку на відстані у 20 тисяч світлових років одна від одної народилися дві наднові зірки.

А наднові, як відомо, народжуючись, вибухають зі швидкістю 22 мільйони миль на годину, розширюють свої газові оболонки на величезні відстані. Такі оболонки наднових і зіштовхнулися, що й викликало загибель двох зірок.

Посмертне їх сяйво спостерігатиметься ще 1200 років і слугуватиме науковим матеріалом астрономам, а, можливо, й джерелом нових відкриттів». Потім дикторка оголосила, що слухачі мають щасливу нагоду почути прем’єру гіта цього сезону, пісні провідних мистців поета Ониська Миколайовича Ониська й композитора Семена Кабанячого «Перший Божий космонавт». Приспів у пісні був такий: «Янгол-голгол, янгол-гол-гол, перший Божий космонавт».

Коханець тицьнув на клавішу приймача. Може тому, що під Ониськову музичку бухнули зірки, писання сьогодні не витанцьовувалося. І так, і сяк сватався він до теми, яку добре вимріяв і гарно зачав, але щойно перо встромлялося в сторінку, думки відлітали геть і тинялися світами, забувши про свій святий обов’язок - укладатися на папері сумними рядками. Власне, дурив себе Роман Коханець, ще й дурив.

Добре знав, куди вчащали його думки останнім часом, де круз його волі прагнули вгніздитися й пустити коріння. Годі вдавати, ніби він ладний сьогодні працювати, годі відвертатися від очевидного і доконаного.

Роман Коханець побачив себе, нинішнього, збоку. За списаним з шкільного балансу років п’ятнадцять тому письмовим столом, притуленим до маленького вікна у задній кімнатці хати баби Семклити, сидів ще не старий парубок з круто посоленим сивиною колись смоляним чубом. Давні хвацькі чорні вуса тепер сумно звисали, надаючи господареві схожості з козаком Мамаєм, пришпиленим кнопкою над столом. Але на цьому схожість уривалась. Кругловидий, білолиций, волоокий Мамай мовчки споглядав смаглявого, вилицюватого Романа, з обличчям, прописаним тонким старанним пензлем, і впізнавав у ньому риси своїх давніх друзів з безмежного козацького Лугу, до біса вродливих мужньою гарячою красою запальних таврійських кентаврів - мудрагелів, химородників і характерників. Дивився і з гіркотою думав, що такі чоловіки вже майже перевелися, навіть до Червоної Книги не занесеш, бо нікого. Є один Роман на всю Україну, та й той нежонатий.

Зодягнутий був Роман у виношеного вовняного светра, комір якого доводилося ззаду заламувати вдвічі і ще й запихати під кухвайчану жилєтку, аби трохи обтягував горлянку і затуляв від холоду, згадану кухвайчану кацавейку, названою Семклитою верблюдкою, старі джинси, заправлені у плетені таки ж бабою вовняні шкарпетки. Носив гумові чуні, вимощені м’якими устілками з сіна, а на тім’ї трималася стара, трохи вже побита міллю повстяна шапка-сванка: сіра з чорними крученими нитками довкруж голови і хрестнавхрест на вершечку - весь портрет колишнього вчителя історії тиховодської школи, колишнього інакодумця, жертви колишнього суспільного остракізму, а теперішнього керівника шкільного літературного гуртка - Романа Григоровича Коханця.

Директриса баба Люба додиректорствувалася до Незалежності і згадала про Коханця. Запрошувала Романа стати завучем. «Бо такі люди саме зараз і потрібні, ви наша гордість». «Життя смішне», - подумав Коханець. І відмовився. Бо наркотично приохотився до писання і уявити себе без стила в руці не міг.

П’ятнадцять років Коханець працював як стахановець у копальні. Стоси помережаних дрібним, летючим, схожим на ленінський, почерком, таїли в собі есеї, філософські трактати, наукові історичні і суспільствознавчі розвідки, дві книги віршів «Від мене» і «Поле болю», роман без назви про Маркса і Енґельса, незавершену повість з дитинства «Чубарики-чубчики», роман-містерію «Інфульс» (себто інсульт укупі з інфарктом), публіцистичну монографію «Обыденное сознание», писану російською, бо мав надію, бовдур, видати її, і нарешті твір його життя - «Українську ідеологію», від написання чергового розділу якої так ганебно дезертирували зараз його думки.

Пописані паперові стоси витісняли творця з життєвого простору хати, звужували його (простір) до метра перед столом і метра перед вузьким ослоном, накритим старим коцом, нависали згори, з саморобних стелажів уздовж стін.