Марина МЕДНІКОВА - ТЮ!

Люмбаґо провів космонавта повз Занадтого, непоміченого за широкими плечима міліцейського ґенерала у парадній формі, високого, гандрабатого, схожого на ослін, поставлений дибки. Космонавтова майже зачепила Занадтого пеленою сукні, війнула не парфумами, ні. Й натяку на шанелі.

Але тонко-тонко - живицею чи що? «Повна хата пармалата», - подумав Занадтий. Жінка наче почула. Озирнулася.

На Занадтого з фортечних бійниць глянули вістря баґнетів і списів. Байдуже ковзнула, та й по всьому. Але над тирлищем ювілею дзвінко й чисто проспівала сурма: ту-ту-тутум.

Святкові столи стояли покоєм. Ювіляр, дружина, родичі мостилися на короткій перетинці. Гості, як казав поет, - «в порядку номерів в іконостасі». Занадтий не лише почесний, а й свій, то й сидів одесную. Поруч залишалося вільне місце - Занадтихи.

- Ліда прийде? - попитав Толік.

- Ні. Послухай…

- Потім. Дай розкрутити цей млин.

Занадтий побачив, як через гамірне зібрання проштовхуються кремезний чоловік зі знайомим обличчям і жінка, що пахла як сосна на сонці.

- Знайомся, - сказав Толік, - Мій сусіда з Тихих Вод. Володя Кучеренко. Його звуть у селі Володька Л###укович, це по-батькові. Півсела Кучеренків, з них троє Володимири, лише по-батькові й вирізняють. Він льотчик-космонавт СССР. Останній. Його запускали ще в Союзі, а сідав - не знати де. Володя особа історична з усіх боків.

Володя-космонавт міцно струсонув руку Занадтого і підсунув стільця дамі.

- Не заперечуєш? - Люмбаґа присутність незнайомки помітно збуджувала. - Я посадовлю даму між вами. Матиму більше шансів на успіх. Бо коли ви за неї перестріляєтесь, - тут і я.

Жінка не зреаґувала на комплімент. Вона поводилася, ніби мала за собою тисячолітній рід, оточений челяддю: простягне руку в простір і в ній з’явиться потрібне. Звідки візьметься - не її клопіт.

- Мене не представили, - несподівано для себе сказав Занадтий, - Занадтий. Володимир, - і зробив завчену паузу, аби до співрозмовника дійшло: «Той самий?»

- Той самий? - космонавт Володька Л###укович довір’я виправдав.

- До ваших послуг.

- А це, - космонавт нахилився до вушка супутниці і стиха запитав: «Як ти сказала тебе тепер звати?»

- Тіна. Тіна Вовк, маляр-артист, - вголос сказала жінка і міцно потиснула руку Занадтого.

«Маляр-артист? Художня самодіяльність будівельно-монтажного управління?» - подумки здивувався Занадтий.

Підійшов уже трохи захеканий ювіляр.

- Слухай, ґвалт, Запорозький у тюрмі, тамадіти немає кому. Виручиш? Я розумію, розумію твій стан, але й ти мене зрозумій. Не бійсь, проб’ємося. Ну, то як?

Занадтий згадав голос сурми над тирлищем: ту-ру-рурум! Може все ще й розсмокчеться. А-а, мат-тері його ковінька! Востаннє гуляємо! І підвівся.

Любив Занадтий відчути себе над подіями, на вістрі стріли, на жалі шампура, на кінчику пера, наконечнику списа. Всі - позаду. Нікого - попереду. Лише ціль. Яблуко.

Вільгельм Тель. І лише вітер свистить в обличчя. Збуджує, випорскує в кров адреналін, потужніше пульсує серцевий м’яз. І байдуже, на трибуні парламенту ти, чи, як Васілій Івановіч, попереду на баскому коні, чи з чаркою в руках за бенкетним столом. Ти - головуєш. Мить тому серце стискало гаддя безнадії, голова повнилася бридкою блювотиною страху. Нова мить гільйотинно відтяла все струхле й зогниле. Ніщо не занадто! Плі!

- Панове присяжні засідателі, шановна і шанована публіка, високий суде! - голос Занадтого перекрив гамір. - Уключіть правий мікрохвон!

Публіка озвалася сміхом, плеснула схвально в долоні. Пародіювання парламентського спікера, рожевощокого улюбленця народних мас, стало світською модою. Колишні совки, виховані на аксіомі, що про можновладців, як про покійників, або добре, або нічого, з озонним ознобом вседозволеності сприймали кпини над живими персоналіями влади. Сміючись над обраними, виростали: ми вільні люди у вільній країні, не тубільці, де вождь - священна потвора з пір’ям у зачісці і кільцем у носі. Бач, кпинимо над вождями і - нічого, нікого не з’їли, ніхто сам не вмер від розриву серця. Давай, тамадо, гати, ще про депутата Зайця, хай не стрибає, - не в зоопарку.

- Ось перед вами підсудний. Подивіться уважно на нього і згадайте, де ви бачили ці очі, - Занадтий повернувся в бік ювіляра. - Так от, ви бачили ці очі в тюрмі, у криміналі, у буцегарні, у місцях не дуже віддалених, у каталажці, у кутузці, в зоні. Ви бачили їх у залі суду, в КПУ - не плутати камеру попереднього ув’язнення з комуністичною партією України. Двадцять п’ять років ця людина захищала нас. Від несправедливих звинувачень, від життєвих прикрощів, від самих себе нарешті. І ось йому самому зараз потрібний захист. Ніхто не повірить, дивлячись на цього квітучого юнака, що йому вже піввіку, і невмолимий час вже поставив його на лічильник…