Марина МЕДНІКОВА - ТЮ!

А от справа Гарфункеля, спекулянта валютою і коштовностями, мало не дев’яностолітнього дідугана, від якого вели ниточки до десятків і сотень людей, стала таки бомбою.

Про розслідування писав «Вечірній Київ». Про блискавичні рейди на дідову дачу, про закручені банки з грішми в городі. Називалися прізвища людей. До речі, скільки ж тих грошей у банку закрутиш? Смішно.

Толік, як і весь київський люд, цікавився подробицями.

Спробував через знайомих розпитати про те, що не потрапило до газет. Вразив перелік людей, які гендлювали разом з Гарфункелем. Серед них було чимало юристів. Переважно адвокатів. Неначе полуда впала з очей Толіка. Отже є в нас люди, які за свій захист у суді платитимуть адвокатові скільки зможуть і скільки не зможуть, а от обвинувачення нехай собі задовольняється зарплатнею і почуттям виконаного громадянського обов’язку. Овва! Мало не проминув перехрестя, від якого до життєвого успіху хай провулок, а таки веде. «Па острим іґлам яркава агня іду-іду, дароґє нєт канца, аґромний мір замкнулся для мєня в арєни круг і маску бєз ліца». Відтепер старий Люмбаґо міг спати спокійно у своєму старому Києві, написаному з твердим знаком після літери «в».

Нарешті Занадтому вдалося прилаштувати свого «форда» за два провулки від їдальні. Виліз, клацнув дверима, натиснув на брелок, авто заспокійливо кумкнуло у відповідь, мовляв, усе о’кей, старий, шуруй на гульки, за мене не турбуйся, нікому не відчинюся. Задоволення хлюпнуло на зранену душу Занадтого, на мить затамувало пекучу виразку страху під сонячним сплетінням, де, як кажуть, у людини міститься душа. Натиснув ще раз, послухав відповідь вірного «форда», мимоволі зволікаючи момент стрибка у вирву ювілею - посміхатися, цілуватися, потискати руки, поплескувати по плечах. Добре, що хоч Лідку припнуло схуднення, - цю дурепу він сьогодні не витримав би. З якогось часу «цією дурепою» стала для нього «мамка» Ліда. Забігала навіть думка, що на роль майбутньої першої леді дружина не зовсім пасувала, радше, зовсім не надавалась. Втім, зараз усе це не надто хвилювало Занадтого. Думки, хоч би манівцями блукали, кермували на маґістраль: що робити? І безглузде:

«Господи, поможи!»

Занадтий у хвості розцяцькованої, напарфумленої, уквітчаної черги, сміючись, чоломкаючись, продукуючи жарти, поволі просувався до входу, де протокольно стояли ювіляр з дружиною. Ювіляра ощасливлював кожний гість, а ювіляр - кожного гостя, бо тут збиралися майстри творення атмосфери. Крохмальна сорочка з краваткою-метеликом у два кольори сиділа на Толікові неначе зроду-звіку. Як ув американців. Костюм від Версаче, метелик від Лаґерфелда, чи навпаки - метелик від Версаче, костюм від Вороніна атестовували іменинника: щоб і ви так стояли. На компліменти Толік відказував: «Так, так, панове, у цьому костюмі я почуваюся Біґ Беном. Для повного щастя треба, щоб кожний з вас запитував у мене, котра година». Гості сміялися.

Мадам Нюся Люмбаґо виглядала старшою від Толіка і то помітно. Наче мамця. Попри всі парфюмерно-косметичноперукарські старання. Втім, їй, жінці розумній та розсудливій, вистачало кебети і не вдавати з себе дівчинку. Трималася високо, - сприймайте, які ми є, а ми - ось такі. Темносиня дорога сукня вишукано-простого крою приховувала те, що звуть недоліками фігури. Складний майстерний макіяж під натюрель підкреслював усе, що варто бачити, і ховав те, що помічати не було обов’язковим. Вміло пофарбоване волосся облямовувало ловко дібраний ніжний колір обличчя - косметика для професіоналів, нейчурал сі бьюті з берегів Мертвого моря.

Мадам, а так її називали всі, включно з Толіком, ґречно всміхалася, приймала букети від ювіляра і передавала їх двом упрілим родичкам. Занадтий завважив, що нанесли подарунків двох ґатунків: або в дуже великих пакунках, або в дуже малих. Традиційних для народу наборів постільної білизни тут не помічалося.

Скреготнуло гальмами ще одне авто. Толік аж навшпиньки підвівся - кого ще принесло. З авта постав невисокий кремезний чолов’яга зі знайомим обличчям, відчинив пасажирські дверцята. З них спершу випхався неозорий целофановий букет, а за ним вистромилася красива струнка нога на високому обцасі. Спершись на простягнуту руку, за мить з’явилася й власниця цієї розкішної кінцівки. І вона не розчарувала цінителів жіночої вроди. Гінка, вища за свого кавалера, тонка в талії, що плавно й музично перетікала у стрункі стегна, довгонога, довгорука, - жінка перетворювала найзаклопотаніший найбуденнішими справами погляд на зачудований. Це якби над базаром раптом зникли всі звуки тирлища й пролунало чисте дзвінке соло сурми. Лише один акорд. Оцей: па-па-па-пам. Рухалася ґраційно, як пантера Багіра, і як пантера попереджала бурштиновим зблиском очей: ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці, бо підеш по вовну, а повернешся стрижений.