Марина МЕДНІКОВА - ТЮ!

Люмбаґа Занадтий, сказано ж, не пам’ятав. І з першої здибанки чарівливо, але кріпко відшив надто енерґійного однокашника, бо аби не схарчити себе допіру надто активним спілкуванням, вже поклав собі за правило десь почутий слоган: «проходьте тихо, говоріть коротко, просіть мало, йдіть швидко». Проте Толік йти не збирався, ні швидко, ні повільно. Толіку етикетні дурниці завжди були по барабану.

«Мета виправдовує засоби» - не ним було придумане, не йому й скасовувати. І Занадтий не зчувся, як почав виступати з Люмбаґом дуетом, з подачі нового старого друга пригадувати й озвучувати смішні історії з їхнього спільного студентського життя, коли Толіків юридичний і Занадтого історичний разом їздили будувати свинарники, гачкувати з пам’яті імена однокурсників етсетера. Таке собі «росли укупочці, зросли». Або, як сказав безсмертний і великий Лукаш у своєму «Премудрому Дон Кіхоті»:

Ще здалеку Занадтий побачив, що приткнути десь машину - проблема. Їдальню на тихій зеленій вуличці, які ще збереглися в Києві, обліпили вже інші авта, як риб’ячі мальки шкоринку. Чимала юрма з квітами, схожа на запаковану у целофан клумбу, вже тирлувалася у сквері, очікуючи запрошення до столу. Американські, випущені на свободу фільми кілька пореволюційних років поспіль ліквідовували нашу неписьменність щодо етикету, демонструючи, як вбиратися на здибанки, на паті, на прийняття, на світські тусовки.

Яким має бути там чоловіцтво, яким - жіноцтво. Дівчата - гнучкими, високими, довгоногими, прехудющими, як вудки, але повноперсими. Сукні бажано вдягати довгі, які не «сидять» по-совковому, а ллються, спадають, виграють, надають тобі вигляду золотої рибки, мерехтливо-звабливо-небезпечної змійки, нетутешньої екзотичної квітки. Волосся - то передовсім чисте, а тоді вже - пухнасте, кучериками, завите у складну зачіску. «Більше сили, більше об’єму, більше міцності!» На нескінченних ногах - невагомі золоті чи срібні виступці, а у довгих-довгих випещених руках, без облупленого червоного лаку на нігтях, - малесенькі сріблясті чи оксамитові торебки. Непогано виглядає також, коли тоненькими золотими ланцюжками вмілих жіночих чар до ноги прип’ятий хлоп у чорному смокінґу, крохмальній сорочці, лакованих черевиках, шовкових чорних гольфах по коліна під бездоганними, несамопрасованими штаньми, з товстим-претовстим, схожим на подушку, гаманом. «Ю о’кей?» «Ноу проблем!»

Ювілейна тусовка на зеленій затишній вулиці біля їдальні, де найняті офіціанти і кооптовані родичі накидали на натюрморти, виставлені на неозорих столах, останні штрихи, якраз і намагалася втілити в трохи інакшу київську дійсність вище описану американську мрію. Наш святковий натовп, хоч і в турецьких люрексних кохтинах та корейських газових шарфиках, а таки намагався відповідати моментові. Неначе еманував багатообіцяюче: чекайте, дайте час. Якщо вже в нас виникло бажання вдавати, що й ми - люди, то незабаром такими й станемо. Як Алексіс Колбі чи Крістел Керрінгтон з «Династії».

Своє п’ятдесятиріччя знаний адвокат Анатолій ЛюмбаґоРоманов поклав відсвяткувати, як належить. Рішенець дався не без розмислів. На тій клітині шахівниці, де він на разі облаштувався, кожний непевний крок, хибний хід міг призвести до дитячого мату. Йому. Бучний бенкет, з одного боку, міг засвідчити, що він, Люмбаґо, у цілковитому порядку і нікого не боїться, але, з іншого, міг і привернути зайву увагу піарних компроматмейкерів, - мовляв, з яких це статків наш адвокат так розкошує. А від того у нашому недозрілому, як молозиво, суспільстві, до небажаних ускладнень дистанція в мурашиний крок. Наука з цього приводу констатує: розбилась сулія - пропала олія. Зваживши всі «про» і «контра», ювіляр побачив, що «про» переважують і вирішив відтягнутися на повний зріст. То більше, фуршетування з певного часу стало не лише його приватною справою. Про це - далі.

На юридичний свого часу Анатолій Люмбаґо вступив зопалу, двічі зрізавшись на престижний тоді фізичний. На ті часи в юристи йшли або невдахи, або, як він, генеалогічні адвокати і прокурори, яким після рекомендацій парткомами, світила наперед визначена кар’єра. Що ж світило решті?

Сто двадцять ре і протерті штани в суді чи юридичній консультації. Або якась нотаріальна контора. Від майбутнього нудно тхнуло злежаними папірцями і штемпельною фарбою, а в уяві поставав нотаріус - такий собі Дон Базиліо з «Севільського», вислоносий, кислоокий, з чорнильницею на очкурі.