Марина МЕДНІКОВА - ТЮ!

«Десь я вже таке бачила, може в кіно?» - байдужо подумала Нінон. Її зморозило від прохолодного морського вітру.

Чи від марно пережитого жаху. Нінон смачно позіхнула на весь рот і погриміла залізними сходинками до себе, у пароплавний погріб, на не прохололу ще постіль. Наснився їй Міністр. Наче сміється і каже: «Навіть спроби проведення послідовного моністичного принципу не були вільні від такого двозначного дуалізму. Перехід до сфери природи у трансцеденталістсько-спірітуалістичному вченні Геґеля описувався ірраціональним, нетематизованим «інобуттям поняття», що виглядало досить парадоксально у логіцистському вченні, яке вимагало послідовного проведення принципу іманентної рефлексивності становлення абсолютної ідеї»*.

* Часопис «Генеза», спецвипуск «Філософські студії», 1995 р.

Нінон уві сні здивувалася й каже: «Істинна правда. А звідки ти це знаєш, Міністре?». «Та вже знаю, - хихотнув Міністр і додав, - запиши, Ніно, номер машини: 235-12 КВ». І був, що нехарактерно, при цьому зовсім тверезий. Нінон номер не запам’ятала. А шкода. Бо Міністр уже мчав до цілі, про яку ще не здогадувався, й обтрушував по дорозі з себе рештки земного, скороминущого. Журний Янгол, намотуючи довкола Землі світлові роки у своєму Раю, схожому на коштовне яйце, або на кришталеву чару-срібнеє дно, скеровував цей політ грішної Міністрової душі й розмірковував, як найкраще виконати загадану йому роботу, сенс якої ще зарано оприлюднювати, бо Янгол, як німець, хотів зробити все не швидко, а добре. Час є. Бо Господь, коли творив, то сотворив його вдосталь.

Янгол зітхнув, стріпнув крильми і знову взявся до книжечки, що останнім часом поглинала його увагу. Лизнув пальця й горнув бідненьку жовтаву м’яку обгортку з титлом «Реєстр Запорожского войска 1756 року». Отже, Шкуринський курінь, отаман Павло Капловух, усього триста шістдесят козаків, першим згадується Кирик Зубко, останнім - Грицько Перебийніс.

На що ви можете покластися, коли у вас критичні дні?

Прокладки ОБІ з крильцями!

Біографові Занадтого важко буде встановити мент появи Толіка Люмбаґа в житті героя. Бо самому Занадтому, сущому у коконі шовкових тенет Толікової запобігливості, вже здавалося, що Люмбаґо, як Лєнін, одвічно і довічно з нами.

Чому Анатолій Люмбаґо виник на овиді Володимира Занадтого саме на цьому витку життя і несподівано зробився добрим приятелем на правах університетського однокашника, можна лише здогадуватися. Але здогад до справи не підшиєш.

Занадтий Люмбаґа не пам’ятав. Втім, як ізроду не давав собі труду пам’ятати минувшину взагалі. Організм Занадтого був подібний до організму черв’яка (це образ, а не образа! Бо чого тут ображатися. Це комусь черв’як слизький та противний, а собі він уповні білий та пухнастий. Суто формальна паралель). Сам Занадтий, до речі, на порівняння себе з черв’яком не образився. Це булось на якомусь зібранні у спілці письменників. Він навіть подякував авторові цього образу, своєму доброму приятелю-прозаїку. Так і сказав: «А я навзаєм дарую тобі, мій добрий друже, літературне псевдо, яке тебе звеличить серед сучасників. Хоч би що ти написав. Можеш навіть взагалі не псувати паперу. Досить оприлюднитися під подарованим мною новим письменницьким іменем. Слухай-но уважно. Віднині тебе зватимуть - Микола Васильович Ґоґоль-Моґоль. Крапка, абзац». Такого абзацу письменницький особняк не чував давно. Втирали сльози навіть секретарі. Бідний новоохрещений Моґоль мало не зомлів, ще не тямлячи, що вже набув безсмертя і увійшов до всіх літературних мемуарів про Занадтого. Від якогось з мемуаристів, до речі, ми дізналися, що той таки Занадтий іншому своєму приятелеві, який мучився назвою нового роману, сходу видав: «Назви його по-сучасному - «Війна і мир, блін».

Так от. Кажуть, черв’як, проповзаючи у землі, пропускає видлубаний ґрунт через своє тіло, викидаючи позад себе.

Суперовий інженерний винахід природи. У довкіллі пусток немає. Все заселене, зайняте, забите, ущільнене, утрамбоване як стій. Хочеш прокрутитися вперед - ковтай усе, що стоїть на заваді, заповнюй собою звільнене місце і регулярно випорожнюй шлунок. Як це не назвати гімном (з наголосом на першому складі) перистальтиці.

Занадтий випорожнювався експресивно. Нові відчуття, нові враження, нові реалії вимагали місця. Минулося - забулося, було - загуло. Страшенно дивувався, коли знайомі згадували рік, місяць, день, годину, хвилину, коли хтось комусь щось. Він і колишнього себе не любив. Бо любив себе нинішнього, а прийдешнього - найпалкіше.