Марина МЕДНІКОВА - ТЮ!

Ви ще сумніваєтеся, чи торгувала Нінка краденим з м’ясокомбінату м’ясом? Чи бігала од міліції, чи провонювалася м’ясним в’їдливим духом, що його жоден ґель для душу пе аш п’ять і п’ять «Проктор енд Ґембл» не брав? У неї досі робиться незатишно на душі, як згадає беркутівські рейди, що час від часу налітали на японських крутих автах і розгортали бойові дії на підтримання конституційного ладу на стихійних базарах. Круті шафоподібні хлопці в камуфляжі (аби їх було непомітно серед юрби?), розцяцьковані раціями, кийками, наручниками, тупотіли грубезними кованими черевиками і вигукували команди страшливими голосами. Супротивник швиденько прикривав крам, розпихував його по валізах, намагаючись набути законослухняного вигляду, і стиха, аби не почули доморослі копи, вживав ненормовану лексику. Торговки підпільним м’ясом підхоплювали свої клейончасті засмальцьовані торби і тікали з місця бойових дій, супроводжувані роями наглої, тлустої чорно-зеленої мушви і ватагами соціяльно незахищених собак. А з-за ґрат базару зверхньо поглядали на хамішуцер біля ринковій площі торговці в законі. Брахман ніколи не зрозуміє парія.

Щастя Нінон було в тому, що за неї потурбувалася матінка природа: одне діло, коли від міліції бігає з брудними торбами якась миршава «синьоглазка» без зубів у заяложеному, лискучому, як у Гебельса, плащі, де матерії вже не видно під масними плямами, у ґумових колись-чоботях на босу брудну ногу, а зовсім інше - коли підтюпцем намагається заховатись в якусь мишачу нірку біло-рожева центнерна зефірина у квітчастому до колін. Нінон, грішна, полюбляла вишукано вбратися. Аби все світилося, блищало, вигравало. Де треба, туго облягало, де не треба, майоріло сонце-кльошем з «мокрого» шовку. І підтвердження своєму стилю знайшла Нінон у манері одягу дружини Жиріновського. Від якого по-дівчачому платонічно фанатіла.

На точку, де приторговувала з торби підозрілою нелеґітимною яловичиною Нінон, стало вчащати міліцейське начальство, одне вище за друге, розпускати павичеві хвости. «Еврі тайм під час їжі ви піддаєте свої зуби загрозі карієсу», - тонко натякали Нінон дільничні уповноважені.

«Дірол» з ксилітом і карбамідом захистить ваші зуби з ранку до ночі», - прямо по-солдатськи рубали сержанти й старшини. «Слухай своєї спраги, пий «спрайт», - зваблювали капітани й майори. «Перемагає, хто вкладає», - переступало всі рамки пристойності старше офіцерство. І хто знає, не оселися в її могутньому вразливому серці фатальна пристрасть до Душмана, цей амок, цей па-па-па-пам Бетховена, може й знайшла б себе Нінон на разі міліцейською майоршею, ба навіть полковничихою. Полагодила б платинову фризуру, купила б замість покійного «запорожця» підтоптану «Тойоту» та й заспівала б густим басом, уже цілком документально: «Я козачка твоя, я дружина твоя, пане полковнику мій синьо-о-окий».

Все, все перепсував, перекапустив, перегидив, перехарамаркав Душман. Хоч би раз, ну, один-одненький разок за п’ять років сказав, що ожениться. Хай не зараз, колись, через десять років, після дощу в четвер на тому тижні, як Жириновський стане президентом нового СССР. Нінон було б легше. Думати, що тебе звабили, а по тому одурили - це перекласти частину відповідальности на партнера. Удвох нести легше… Але сміявся Душман, вишкіряв білісінькі свої зубиська під чорними, як ніч або його пекельна душа, вусами, між тугими вустами мальборовського ковбоя і дивився на нещасного кролика Нінон так… Ставав добрішим і прихильнішим, коли у Нінон заводилася сяка-така копійчина.

Що його було робити, дорога редакціє? Вертати до мами?

Триста лєт снилася Нінон перспектива коров’ячо-городньої безстрокової каторги. Триста п’ятдесят лєт вона їй снилася.

Вірила Нінон Вовчик у свою зірку-провідницю. Завжди в скрутну хвилину дарувала їй доля якесь диво-чудо, посилала рятівну людинку з рятівним колом. Завдання було одне - втриматися на поверхні до їх (людини і кола) з’яви, аби не скінчити свій життєвий шлях десь на смітнику, серед драних яскравих упаковок від заморських смаколиків.

Нінон покинула сумні думки і визирнула за поріг. Над Трапезундом-Трабзоном не було жодної хмаринки. Пахощі моря, густі, схожі на гіркуваті чорнобривцеві, домінували у терпкому повітряному коктейлі південного порту. Особливо, як вийти за поріг і завернути у провулок, що аеродинамічною трубою втягував свіжий морський подих у просякнуті відпрацьованими автовими газами легені міста.