Марина МЕДНІКОВА - ТЮ!

Колись, зненацька, пірнувши з домашнього затишку у море житейське, Валька насьорбалася солоного до сліз. Носило її тріскою, гралися нею і перший, і другий, і дев’ятий вали, доки не викинули як непотріб на смітник. Як втрапила Валентина після своєї чорнобильської епопеї до жіночого монастиря і прожила при ньому кілька років - окрема історія, для іншої оповіді. Монастир був маленьким, далеким від дому, під мідношкірими корабельними соснами, що у променях конаючого щовечора світила палали правдивими свічками і зацитькували красою найдрастливіші душевні рани. До найближчого міста їхати день. Валька й не їздила.

Відкривши для себе, що можна жити, не споживаючи екскрементів світу, Валентина з подивом роззиралася серед себе. Побачила, що не така вже й дурна, бо дивиться й бачить, бачить і розуміє. І не безталанна. Ба й талановита.

Матір-ігуменя, побачивши Вальчині малярські вправи, запропонувала їй пройти послух в іконописній майстерні, переступивши поріг якої, Валентина так захопилася, що сиділа там за роботою зрання до смерку. А могла б, то й їла, й спала б при своїх іконах.

Немає навчателя, кращого за пристрасть. Те, до чого інші йдуть десятиліттями, нова послушниця осягала за місяці.

Ремесло саме просилося до рук. Вона була вдячна ігуменні, яка не навертала до чернецтва, бо відчула, що тиснути на Валентину марно. У чорниці Валька не хотіла. Вона воліла бути вільною й сильною. Як Скарлетт О’Ґара. І незалежною. Навіть від Бога. Маючи до життя губу від вуха до вуха, поклала собі досягти всього. Голіруч. З пензлем у руках і без ілюзій у голові.

Живучи при монастирі, відрізана від некорисних спокус світу сього, Валентина відкрила для себе книжки. Власне, й раніше знала, що вони є, але страшенно подивувалася б, дізнавшись, що хтось їх може добровільно читати, отак покинути все і гортати сторінки. Та енерґія, що в балакучих жінок вихлюпувалася теревенями, оберталася у неговіркої Вальки думанням. І про вичитане, і про своє. Як Роденів Мислитель, підперши голову руками, додумалася Валентина з Тихих Вод за ці роки до теорії Великих Брехонь. І на кожному кроці не шукала, а знаходила їй потвердження.

«Візьмемо, - розмірковувала вона, - Олександра Македонського. Великий, богорівний, завойовник земель. Щоправда, навіщо вони були йому потрібні й досі ніхто ніц не розуміє, бо вмер молодим. Святобливе тремтіння в членах всієї Ойкумени. Сила з великої літери С. Або Клеопатра.

Цариця, безсонна мрія довколишніх імператорів. Богорівна писанка. Очі, щоки, губи, перса - діаманти, золото, пурпур, перли. Краса з неменшої К. Але все це з того боку бінокля, де близьке ввижається далеким. А як повернути лінзи навпаки? На предметному склі - епілептичний кульгавий курдупель з серйозними сексуальними проблемами, який вмер не на полі бою, а як алкаш останній, бо вижлуктив на спір десять кубків Геркулеса. І козонога німфоманка, вся голова якої забита думкою, як вивести волосню з кривих кінцівок або задурити клієнтові голову, щоб не помітив».

Відтоді, як відкрилася Вальці ця велика таїна, що весь світ - царство Великої Брехні, докази цього просто лізли на неї зусібіч, не встигала відмахуватися, бо не потребувала вже доказів. З одного боку - кагда бил Лєнін малєнькій с кудрявай галавой, он тоже бєґал в валєнках па горкє лєдяной, а з другого - параноїдальний сифілітик з диким коктейлем кровей, від шведської до єврейсько-калмицької, злющий, як тарантул, що мало не дітей на сніданок їв. З одного… - та що там перелічувати, життя не вистачить. Чорним діамантом Вальчиної колекції була страшна історія про Ісуса, вичитана десь. Ісус міг нейтринним порухом стотисячної частки останньої волосинки на лівій литці зробити з цього Пілата жабу кислооку. А не зробив. Вмер за нас усіх у страшних муках. Це - з одного боку. А з другого? Замість нього, виявляється, помилившись, схопили його брата, а Він, тремтячи просидів за кущем якогось там тамариску, дивлячись, як розпинають невинного, а тоді втік до Індії, наплодив там синьооких злотокосих дітей і в людській свідомости прийняв на себе весь приємно-фіміамний тягар чужого розп’яття. Чи повірила цій чиїйсь неправді Валька?

Але в колекції зберегла.

Ніхто Валентину не виховував, ніхто до ладу не навчав.

Борсалась сама. І сама винаходила методи і засоби. Так, наприклад, читалося їй не від тексту, а від автора. Бо підсвідомо хотіла вірити тому, хто водив стилом на папері.

Пам’ятає, як для неї раптово вмер Набоков, коли дізналася, що він собі на втіху розпинав метеликів. І що б така людина вже не написала. Хоч Біблію, Коран, Тору і Агні-Йогу разом узяті.