Марина МЕДНІКОВА - ТЮ!

«Водицю міняйте завжди в одне врем’я. Як сонечко буде вставать. Душа прилетить і водиці нап’ється, як буде чистенька стоять. Вона прилетить і водиці нап’ється, вона і побачить усіх вас. А як буде мутна, сльозами залита, вона ж полетить і назад. О, Господи Боже, з високого неба, почуй ти молитву мою. Прийми мою душу до себе на небо, а тіло в сирую землю».

Баби замовкли, а Міністр-бульбашка заплакав. «Отак живеш, живеш, і не знаєш собі ціни, поки люди не скажуть.

Треба буде комусь підказати номер «жигуля», що мене вбив», - вирішив він.

Звичайне мило робить мою шкіру пожмаканою, сухою.

«Дав» - це знахідка Баба Федоська Вовчик ніяк не могла звикнути до нової оселі. Сказати б, побоювалася вікнастого будинку, що вродився на згарищі її старої хати. Коли кілька років тому через Міністра, царствіє йому небесне і вічний спочинок, рвонув газовий балон і на порох розніс її хату-біляночку, думала сердешна Федоська, що й сконає у приймах у вірної подруги Сашки Кучеренчихи. З тиждень визбирувала на згарищі щось путнє, ще годяще. Почорнілі люмінієві каструлі, чавунні дверцята до груби - старовинні, на них одлитий Георгій Побідоносець на коні зі списом; рогач і коцюбу з обгорілими держалнами. Ложки, миски маліровані, розкидані по всьому городу, ослінчик для доїння Берізки, його вогонь не взяв, лише прокіптив. А втішило її та підтримало - ікона Божої Матері, яка ото, вимахуючи крайками вишитого рушника, вилетіла з вибуховою хвилею й приземлилася в лелечому гнізді над бабисашчиним обійстям. Її так і не знайшли б, якби не знервований клекіт двійок буслів. «Тр-р-р-р, тр-рр-р», - лякали вони ікону-зальотницю, сполохано літали над бетонним електричним стовпом, постаментом їхнього гнізда. Хлопці-електрики з машиною їздили, то й зняли ікону.

- Це - чудо! - сказала баба Сашка, запекла атеїстка і дисидентка. Вона у Бога не вірувала, до церкви не ходила, напечені паски віддавала Федосьці, аби та їх посвятила разом із своїми. Баба Сашка вважала, що як вона свій город не попрашує, то ніякий Бог за неї це не зробить, бо зроду-віку не бачила Всевишнього з сапкою в руках.

- Це чудо. Як і була. Шкло ціле. Й нитка на рушникові не згоріла, тільки в сажі. Я так думаю, Федосько, твою Пречисту треба віднести до церкви.

Федосьці стало шкода ікони. Скільки з нею перебалакано, скільки порад Божа Матір підказала, скільки бабиних секретів знає. А може й любить Сусова мама Федоську, певно, що любить. Хіба не вона вивела бабу з хати перед вибухом, кота Мариську врятувала. Як віддати ікону? А у Сашки в хаті на що молитися? На паперове радіо допотопне? Чи на портрет Сталіна?

- Слухай, Сашко, нехай вона чудеса робить у нашій хаті.

Нам з тобою всього треба. Онде дах підтікає, мені ослона якогось для спання треба…

- Вона тобі стріху перекриє, чи ослін зіб’є? Краще до Прокоповича сходи, певніше буде.

Федоська помовчала, але ікону вмостила у кутку між репродуктором і Сталіном. А життя в Тихих Водах, на кутку Вовчики потроху котилося вперед. Вибух у Федоськи ставав історією і точкою для відліку сільського часу. Щось залишилося «до вибуху у Федоськи», а щось сталося «по тому, як Федоська зорвалася». Налякану Берізку, у якої пропало від стресу молоко, Федоська на м’ясокомбінат не здала. Її засудив увесь куток. Нащо це корову тримати, як вона не доїться? А годувати, а лікувати, а пасти, а верейки й кошелі вергати, а косити-сушити, а підстеляти, а роки вже бабині які? І що то за причта у баби? Ну, була б людина, чи городська, а то з нашого ж села і на тобі - корову пожаліла.

Ось ноги простягне на тій роботі, знатиме.

- Нічо, Берізко, нічо, не бійся, не слухай їх. Тобі спокій треба. Дотягнемо до нової охоти, спаруємо тебе з бичком Миколи Березинця… Хочеш миколиного бичка? Березинець казав, що він його курячими яйцями відгодовує, по півсотні за раз. Для мужчинської сили. Спаруємо тебе, приведемо теличку. Гарну, як ти. Назвемо Берізкою, як у березні приведеш. Або Яночкою, як у январі. А то й Дорою, як у декабрі.

Роздоїшся потроху. Ге, роздоїшся?

- Бу-у-у-у…

- Ну, бу, то й бу.

Отак і минулося п’ять років. Не міським несерйозним дріботінням - понеділок, вівторок, середа, п’ятниця, слава Богу, вікенд, а гуліверовими кроками: зима, весна, літо, осінь. Різдво, Великдень, Петрівка, Сікновення, Пречиста, Різдво. І змінилися Федоська й Сашка усього на п’ять зим і п’ять весен. Хіба то вік?

Берізка вже не раз спаровувалася. І з березинцевим бичком, і з зоотехніком зі станції штучного запліднення. Прибула молоком, погладшала, трохи вже підтопталася, але ще зламала одного рога сусідській Зірці на великому тиховодському лугові. Відтоді, «як зірвалася хата», стара Федоська довго нічого не чула про дочок. Ні про Нінон, ні про Валентину. Подалися ото нінонським «запорожцем» заладнати з правоохоронними органами, не проти ночі згадати, купівлю-продаж покійної Федосьчиної хати, так і булькнули. Як казав колись бабисашчин Сталін: єсть чєловєк - єсть праблєма, нєт чєловєка - нєт праблєми. Була у Федоськи хата, хоч і стара, та справна, був на неї покупець, кипіли круг неї пристрасті, юрмилися люди, а як луснула… Кому мститися, кому скаржитись. Хіба піти в садочок наїстись черв’ячків.