Марина МЕДНІКОВА - ТЮ!

Федоська переживала, як то Валька віддасть аванс за хату покупцеві-кіношнику. Переказувала через тих, хто їздив на київські базари, аби подзвонили на кіностудію і щось дізналися про дочку. Марно. Там відказали, що звільнилася стрілець охрани Вовчик Ве Ме такого числа такого місяця і зникла у невідомому напрямі. Нічого не знала про сестру й Нінон. Регулярно, на Новий рік, надсилала матері листівкупривітання і побажання успіхів у праці і особистому житті.

Дві листівки з чужоземними написами і штемпелями Федоська відклала окремо. Сподіваючись при зустрічі запитати непутящу Нінон, де це її носило по світах і на яку хоробу.

Разів зо два до Федоськи навідувався Душман. Передавав бабі заморські гостинці: леопардову хустку, золоте люстерко, небачене печиво у яскравому целофані. Вигляд мав такий суворий і неприступний, що навіть пащекувата безстрашна Сашка не сікалась до нього про Нінон. Баби вдовольнилися тим, що жива.

А за три роки по вибухові таки сталося диво. І як усяке поважне диво супроводжувалося воно повним набором супутніх явищ: віщих снів в обох бабів, небувалою повінню, явленням Пречистої на зрізі спиляного дуба десь на Вінниччині, обранням Кучми президентом. У Тихих Водах з’явилася Валька. Жива й здорова.

Федосьці того дня занемоглося. Доборолася за картопляний урожай. Довкола печі, на якій ойкаючи й стогнучи лежала Федоська, кільцем стояли вісьмидесятилітні англійки, французки, американки, італійки, навіть чехині, іспанки і грекині. Прикрашені намистами, коштовними каблучками, у шортах, легких шовкових та льняних блузах, сніжно-біляві й лискучо-пофарбовані. З голлівудськими порцеляновими посмішками і справно вживленими серцевими стимуляторами. З пластиковими банківськими картками в манюсіньких дамських торебках. Стояли й не розуміли, від чого так страждає ця ще зовсім молода сімдесятирічна жінка в немодному і незручному вбранні. - Ґраматизм, - пояснювала їм баба Сашка. - Як ото налазиться на городі, так їй і колька, гостець по-нашому.

- А чого ви не викличите лікаря? І що то «гостець»?

- По лікаря нема кому бігти. Ми живемо удвох, і як не посадовимо картоплю, то не буде чим годувати худобу, а «гостець»… Вже й не знаю, як вам розказать. Це од фізкультури.

- О, ієс, ієс, ано, уі, сі, фізкультура це о’кей. Мадам Федоська займається бодібілдінґом чи шейпінґом? А навіщо комусь з вас бігти по лікаря? Скористайтеся телефоном.

Або електронною поштою. У синьйори Федоськи погано поставлено інформацію. Зараз зручніше на таких віддалених ранчо мати гелікоптер для подібних випадків. І чому фрау Федоська, яка страждає на ревматизм, обрала собі таке дивне гобі - єгипетське землеробство за первісною методою?

Вона що, проти комп’ютерних технологій? І ще, чому вона не мандрує? У світі так багато цікавого. Слов’яни все ж таки загадкові люди. Може місіс Федоська захоче виїхати з цього дикого сходу, аби вставити собі зуби? Ми можемо це влаштувати через якийсь благодійний Фонд.

- Це у вас там благодійні Фонди, що вставляють зуби. А в нашої попаді балабони на заді, не багато, тільки п’ять, куди йде - торохкотять, - дипломатично відказала баба Сашка і замахала на іноземок, як на курей. - Киш, киш, напахтили тут. Слухай-чуй, Валько, чого стала на порозі? Зачини за ними двері*. * Насправді жодних фрау і фрекен у Тихих Водах не було.

А то тут один прочитав, та й запитав, звідки, мовляв, у селі взялася така представницька закордонна делеґація. Показуємо на пальцях: це такий художній прийом, образне вирішення сцени, для поглиблення змісту На порозі хати реально вродилася Валентина Мануйлівна Вовчик. Власною персоною. Блудна дочка. Якої давненько вже й дух не пах у Тихих Водах. Де вона колись продала нині покійну рідну хату під дачу модному кінорежисерові.

Продала разом з рідною мамою. Яка б мала цю хату глядіти й варити новому хазяїнові їсти. А хата не витримала цієї наруги й зорвалася. Валентині баба Сашка анітрохи не здивувалася. Бо на світі є лише одна справжня дивина: як з манюнього зернятка виростає морквина чи цибулина, і чому вони не переплутають, кому з чого вилуплятися. А решта…

- Здрастуйте, мамо. Здрастуйте, бабо. Ми будуватимемо новий дім, - сказала Валька.

Що трапилося з донькою за роки розлуки Федоська так достоту і не второпала. Валентина вдалася в батька, скаженого Мануйла, який з розмов знав лише «ну» і «гей», а як не лаявся, то насуплено мовчав. У Вальки, не як у сестри Ніни, теж від слова до слова треба було на автобусі їхать. На міжміському. З відкидними сидіннями. Аби подрімати. І не знала баба Федоська, що її доня Валентина Вовчик з Тихих Вод своїм існуванням підтверджувала ґеніальність італійця Карло Коллоді, через якого оприлюднився невмирущий Піноккіо: у кожній людині, як у поліні, хлопчисько з довгим носом, живе Людина. Слава й хвала доброму татусеві Карло з сокирою, що як баба-пупорізка допомагає цьому Буратінові визволитися з тугих пелюшок. Але тричі слава й хвала тим, хто все життя виборсується з поліна сам. Як може. Як уміє. Як виходить.