Марина МЕДНІКОВА - ТЮ!

Валентина вважала, що міріади малих, мікроскопічних, спороподібних брехонь створюють довкола людини щільну атмосферу, в якій унеможливлюється пошук правди, руки в’язнуть, мов пливеш у киселі. Собаки й діти відчувають погану людину. Брехня, бо собаки й діти полюбляють того, хто ними безупинно опікується, схарчує себе їм, хоч би він був тричі Чікатілом. Рідна кров? Брехня, бо розкидай по світах братів і сестер, матерів і дітей і не повідом їм про рідство, то й переженяться, й перестріляють одне одного.

Взяти того ж таки Едипа… Ґаґарін загинув, бо до сопла літака потрапив птах, людина сформувалася шляхом еволюції від мавпи, Бог є любов, краса врятує світ, президент має знати мову свого народу… Брехня, брехня, брехня. І нині, і повсякчас, і навіки-вічні. Без «амінь».

У цей же ряд ставила для себе Валюта і Велику Брехню про Великий Секс. Фізкультурна вправа не з приємних. Гидотне відчуття, що хтось в тобі лазить, совається, ще й сопе, стогне, вищить, як свиня, боляче щипається, нишпорить по тілу, примушує переборювати нехіть, теж вищати й хекати, казати противні сороміцькі слова, вдавати неземне блаженство. Тьху, тьху, тьху, і ще раз цур йому пек. Щоб їм усе поодсихало назавжди. А якщо це за гроші, якщо це спосіб заробітку! Натовчуть так, наче десять соток за раз скопала.

Шахтарі у вибоях і друкарки за машинками - діти з пасочками. Ні, у нашева крильца нє вздроґнєт калакольчік. Ніколи.

Вона хоче бути сильною, щасливою, а отже багатою, і вона буде такою. Навіть якщо день від дня землю гризтиме, день при дневі з-під кігтів виколупуватиме, день крізь день з будь-якої гнойової купи видзьобуватиме своє щастя. Бо вона - вільна. І всі надбудовні брехливі застороги про сумління й інші глупства потрібні їй, як у голові дупна кишка. Ніколи й нікому не піднесе себе Валентина Вовчик, як сказав поет, «із зеленню наївності в зубах». Не треба нас дурити, ми ще не такі п’яні.

На разі, скінчилося для бабів спокійне життя. Першим з’явився лозоходець, трохи причмелений довгокосий дядько. Він ходив Федосьчиним згарищем з роздвоєною лозиною у тремтливих руках і зосереджено пас лозину очима.

Навколишня дійсність його не цікавила.

- Ва-у-у-у-у!

На несамовитий крик лозоходця вихопилися на двір обидві баби, кіт Мариська, і навіть собака вистромила цікавого носа з будки. Перед остовпілим дядьком стояла чорна чавунна Феодосія Вовчик - бюст на батьківщині Героя.

Бюст був важезним, той давній вибух навіть не зрушив його з місця, лише обсмалив. На чорному цього не було видно, а у Федоськи руки ніяк не доходили вимити себе, чавунну двічі Героїню Соціалістичної праці, з милом, як уже не раз намірялася. Лозоходець зосліпу впіймав в обійми пам’ятник і був увесь у кіптяві.

- Ось бачиш, і ти на щось згодилася, - незворушно мовила Сашка.

Місце для новобудови Федосьчин прадід, ім’я якого вже не збереглося, обрав найкраще, - можна тут будуватися, з таким присудом і невідомо за віщо взятим гонораром лозоходець відбув. Валентина поспішала. Була крутою і непоступливою. Одну бригаду шабашників швиденько прогнала за пиятику і низьку продуктивність праці. За іншою пантрувала, як крук за курчатами, торгувалася за кожну гривню, погейкувала за згаяну хвилину. Федоська в порядкування не встрявала. Лиш на запитання: в якому поверсі робити бабині апартаменти? - відповіла: «Ближче до землі».

Валентина наїжджала з міста, бо у баби Сашки всім було затісно. Коли вперше побачила Федоська свою старшу за кермом небаченого в селі авта, з сиґаретою в зубах, не впізнала в ній, схожій на якусь артистку, чи на всіх артисток назагал, свою Вальку. Довгоногий маслакуватий підліток, що втік з дому десяток років тому, обернувся на гінку, гнучку, високу звабливу жінку, справжню красуню. З несільського типу тонким, трохи вилицюватим, як у Софі Лорен, обличчям, повними, гарної форми вустами, невеликими бурштиновими очима, на дні яких мерехтів вогник.

Наче зоря впала в колодязь. Трохи дисонували фотомодельному образові насторожений холодний гонористий погляд і мовчазна доччина неприступність. Валька-ВалентинаВалюта здавалася середньовічною твердинею, з бійниць якої виглядали списи і стріли.

- До речі, мамо. Мене зараз звуть Тіною, - якось зронила.

- Хто зове? - розгубилася Федоська.

- Всі.

Будинок вигнався за три місяці. Дивний, не схожий не все, бачене Федоською. Навіть на дачі, що ними, як мухами, посиджене довкілля. Незнана тут червона лакована черепиця надавала прозі даху різдвяної казковості. Частина даху була скляною.