Марина МЕДНІКОВА - ТЮ!

Так от, з провулку якраз вийшов громадянин Міністр, тобто Петько Балабуха, поспитала, що, мовляв, Міністре, певно не можеш одхлинути з учорашнього, що до «Розслабону» сунеш? А Петько нахилився за патичком кинути у Парасчину Жульку, бо вона на Міністра завжди виступала, а тут зцюдова вискочила машина… - І не зцюдова, а зтудова, - подала голос Федоська Вовчик.

- Слухай-чуй, Федосько, хіба тобі з-за паркану видніше, ге? Звідки вона могла виїхати зтудова, як там поворот на ферму, городським «жигулям» там нема чого робити. А машина була як ото у Василя Омелькового…

- Який Василь, який Василь, його рік у селі немає, він на заробітках, усі знають, ти не притуляй його до цього діла, голубко Сашко, не притуляй, бо я тобі це припомню, моду взяла, як що, так Омельків Василь, - закричала пошепки Омелькового Василя рідна тітка, Омелькова рідна сестра.

- Та я, голубко, нічого такого не сказала, тільки й того, що машина як у Василя і на колір, і на фасон.

- Доки, бабо, вам писок стулиться сам навіки, я його вам стулю…

Омелькова сестра враз умовкла, натовп обернувся до села, звідки бігла простоволоса Катерина Дем’янова з дому Кучеренків, у заміжжі Балабуха, а тепер удова Міністра. Он як.

- Стійте, стійте, - гукала, біжучи Міністрова, - не займайте, покажіть мені його.

Міністр ізлякався до кольки в неіснуючій уже печінці. Як Катерина кричить таким голосом, то… Він сіпнувся одлетіти подалі від гріха, але ошаліла Катерина притьмом пробігла повз райдужну бульбашку й кинулася до довгого чорного пластикового мішка, що його міліціонер Грицько і даішник допомагали завантажувати в машину.

- Чого ви стоїте, йому допомога потрібна, - розпачливо загукала Катерина до лікаря і фельдшера «швидкої», які вже складали свої блискучі брязкальця до кофрів.

- Нічєво, женщіна, єму уже нє нужна, нє крічітє, - доктор стрельнув пальцями недопалка і поліз до машини.

Міністр зненацька усвідомив вагомі привілеї нового стану. Як там у синів у підручнику: твердий, рідкий, газоподібний. Якби він зараз перебував у твердому стані, чи навіть рідкому з похмілля, подальші Катеринині дії неважко було б уявити, а так - дульки. «Вона до мене, а я пш-ш-ш між пальцями, і прівєт, Андрєй!». Катерина заголосила-затужила, впавши на чорний кульок, що їй його розгорнули лише з одного боку, де обличчя. Міністр-бульбашка з цікавості й сам зазирнув туди через жінчине плече, - побачене не сподобалося йому. «Не руш того, бо то бе», - сказав дружині, але вона не почула. У кульку лежало щось товсте, синюшне, брудне. Лише ріденька мичка рудуватого пітнявого волосся, яка приклеїлася до лоба, зворушила душу Міністра. Він раптом до решти втямив: там він, Міністр, скривавлений, негарний, з вибитим оком, лежить, як сосіска в целофані. І йому защемило в середині бульбашки. І до сліз стало шкода себе. І Катерини, і всього білого світу. Який відтепер існуватиме без нього. І обійдеться? Обій-й-де-е-еть-ся-я-я-я…

Хтось торкнув Міністра за неіснуюче плече. На асфальті, заплямованому міністровими мізками, стояв зажурений літній вже чолов’яга у колись білій льолі, з великими, на його зріст, крилами.

- Не кричи, - стиха сказав Янгол. - А зараз гай звідси. Не будемо їм заважати. Тут і так до тебе покійного дотовпу немає.

Янгол обережно згріб у жменю райдужну бульбашку і відімчав її на небо, залишивши по собі на Землі крижаний подих вітру і альтовий відгомін старовинного журливого романсу: «Я срібним альтембасом стін не обіб’ю в труні».

- Почуй, Господи, мову мою, стогнання моє зрозумій.

Прислухайся до голосу зойку мого, о мій Царю та Боже ти мій…

Гарно вичитував з Псалтирія новий батюшка. І що було навдивовижу в селі - українською. Церковний хор з баби Моті Л###уковни, баби Варки, Галі Макарішки, Христини Лавринівни, Ольги та Наталки Макарових (з наголосом на «о»: отак - Макар###ових, тобто, дочок Макара. А що вдієш, коли у селі три прізвища на всіх - Балабуха, Вовчик і Кучеренко. Ось і кличуть або по-батькові: Ничипорова, Василева, Дем’янова, Омелькова, або по-вуличному: Міністр, Голубчик, Костогриз, Ґава, Матроскін - не за мультфільмом, а тому, що його дід служив колись у матрос###ах, Інвалідівна - її батько повернувся з війни інвалідом) тонкими висхлими голосами непевно вступав, коли батюшка замовкав і владно зиркав на хор, даючи сигнал до пісноспіву.

Баби вели церковно-слов’янською, бо ще не вивчили, та й не чули ніколи, що «Отче наш, іже еси на небесех» це - Отець наш на небі.

Церква, відновлена в селі, була вже нашого патріархату, себто ще бідна. За стіни їй правила хата, бабифедосьчиного, розкуркуленого колись, діда Лавріна маєток. Як виселили діда, в хаті постала сільрада, а згодом сільрада переїхала, залишивши по собі клуб, а у війну німці зробили з неї комендатуру, а німців вигнали - утворився краєзнавчий шкільний музей, а як музей закрили за викривлення історії, то й залишилася дідизна пусткою. Стояла так, потроху конаючи, до новітніх часів. Цього року в хаті одчинили церкву.