Марина МЕДНІКОВА - ТЮ!

Занадтий випростався, побачив себе у великому дзеркалі, вмонтованому Лідкою в стіну, бо видивилась таке в телевізорі і знайшла дуже еротичним. На свої він виглядав, мало сказати пристойно, - просто перша кляса. Ставний, справний, зграбний хлоп, не обтяжений черевами-клубами, з рудими заростями на дужих плечах і грудях, з довгими м’язистими ногами під круглою, ловко підскоченою сідницею. Не Ван-Дам, - нарошно не качався, а колись замолоду повеслував на Дніпрі. І голова ще витримувала будь-який прискіпливий погляд: високочола, не надмірно облізла. Обличчя з тих, що подобаються жінкам: з мужнім підборіддям, уважними зосередженими сірими очима, які ставали котячозеленими, коли дратувався, з гарно зліпленим, трохи завеликим носом, дбайливими рудуватими вусами… «Вуса - це прикмета, треба поголити, а шкода», - думка чомусь була не алярмною, а меланхолійною. Дзвінок телефону, слухавку якого завжди брав у ванну, повернув до реальності.

- Старий, це ти? - запитав Люмбаґо. - Погано. Я оце почув про ДТП на Собачому хуторі. Подумав, якщо тебе немає вдома, значить, у баби Семклити, як планував, і тоді все гаразд. А ти - он де…

- Це - серйозно?

- Більш ніж.

- Можеш приїхати до мене?

- Не панікуй. Я володію питанням. Зустрінемось на ювілеї. Де авто?

«От вишкребок гребаний, я ж покинув його перед будинком», - ошпарило Занадтого. Він кинув телефон, вистрибнув з ванни, напнув халата і, хлюпаючи піною на підлогу, рвонув до дверей. Хвалити Бога, в ліфті нікого. Порожньо і у сенаторському вестибулі. Два змопівці байдужо стоять на вхідних дверях, гріються на сонечку. Досі це тішило Занадтого. Другий рік, як перебралися в будинок у Царському селі, а ще не міг збайдужіти до охорони, до охайності на сходах, до квітів у нічиїх коридорах на нічиїх вікнах, до непописаних матюками стін і до відсутности смердючих калюж біля сміттєпроводів.

Зараз ці камуфляжники Занадтому ні до чого. Дурилюдок довбаний, у халаті вибіг. Щоб вони в міліції краще згадали, як його вигляд їх вразив. Занадтий хутко крутнувся назад.

Вдихнув-видихнув, опанувався. Вдягнув просто на голе тіло штани, куртку, всунув босі ноги в кросівки. Повз хлопців пройшов спокійно, посвистуючи. «З кремом «Арко» фьюфью-фью…».

- Привіт охоронцям мирних кордонів! - будь, як завжди, без вражаючих деталей.

Добре, що вранці чергувала інша зміна, нічна. Опитуватимуть вранішню зміну, і ці покажуть, що Занадтий вийшов з дому у неділю, десь об одинадцятій. Неквапом підійшов до «жигулів». Слід від зіткнення, хух! був з протилежного від змопівців боку, сів за кермо. «Як же його, дідча мати, розвернутися, щоб не світити подряпиною?» - якийсь дундук затулив своїм BMW потрібний прохідняк.

Занадтому, як завжди, таланило. Якийсь дундук за хвилину вийшов з сусіднього під’їзду, вмостився в свою шикарну тачку і м’яко шелеснув повз Занадтого. Розум панічно сіпався. Скинулася скажена голлівудська думка імітувати аварію, беркицьнути цей мотлох десь у кювет, а тоді син заявить про викрадення машини. Хтось викрав, хтось наїхав у Собачому, хтось по тому покинув машину. «Я - постраждала сторона. Тобто, чому я? Я взагалі тут ні до чого. Постраждав від викрадачів Валєрка, син. Я йому згодом щось нове підкуплю. Для відшкодування морального збитку. Ідея - люкс. Але ж охоронці на дверях бачили, як я сідав у цю драну мильницю. Чи не бачили? А вони взагалі знають, де чия машина? А таки знають. Що ж його…? Зажену в гараж, а там побачимо», - Занадтий вивернув з двору.

Петро Балабуха на прізвисько Міністр, щойно покійний, у своєму новому незвичному стані почувався трохи ніяково.

Ніби це був уже й не Міністр, а якась райдужна бульбашка, що весело ширяла під сонцем. У бульбашки нічого вже не боліло, її не нудило з похмілля, їй нестерпно кортіло сміятися від незнаного щастя. І все-таки це був він, Міністр, бо ще почувався Міністром, досі боявся, що скаже і зробить дружина, забачивши його в такому нетрадиційному стані. «От уже допився, так допився, літаю, як комар, - самокритично рефлексувала бульбашка, розмаїто сяючи у просторі діамантовими промінчиками, - тра’ зав’язувати, бо залечу далеко.

Як гарно вчора на весіллі бухикав магнітофон: «прівєт, Андрєй, ну, абнімі мєня скарєй». І бульбашка хихотнула.

Кумедно бачити серйозне обличчя дільничного Грицька, як він оглядає місце пригоди, а інспектор ДАІ, імення якого Міністр не знав, міряє на дорозі рулеткою.

Довкола міліції потроху товстішало кільце людей, осердям якого були громадянки Вовчик Федоська і Кучеренко баба Сашка. Вони увісімнадцяте давали свідчення всім купно і кожному зосібна. Г-ка Кучеренко розповідала, як вона визирнула з вікна подивитися, чи не видно на соше автобусу, саме намірялася під’їхати у дальший магазин на трасі.