Грудень 1676 року почався для нього в дорозі. Перший і другий день минули без пригод. Ночував у знайомих козаків по хуторах, їхав навпростець – степом.
Стояла суха сонячна погода. Морози пересілися. Вранці гор-бовиста рівнина аж до обрію мерехтіла сизим інеєм, що густо вкривав м'яку тирсу, степовий комиш та чахлий колючий бур'ян. А вдень ставало тепло, іній танув – і степ зразу чорнів, навіваючи тугу і смуток.
На третій день опівдні Арсен побачив попереду клубки темно-сизого диму, що покрученими химерними стовпами виривався з-за гори і високо шугав у голубе безхмарне небо.
Арсен підстьобнув коня, погнав чвалом, поки зупинився над крутим схилом, вражений несподіваним видовищем.
На протилежному боці долини, попід горбами, чорнів обрідний безлистий ліс, а внизу, в затишку, жовтів широкий луг. Уздовж струмка вирували багряні вогнища. То горів хутір. В небо здіймалися бурі стовпи диму. Малинові язики полум'я охоплювали приземкуваті будівлі, і над ними тремтіло розпечене марево, пронизуване іскрами.
Татари!
Ген на протилежному боці долини, по вузькій улоговині, піднімається вгору кінний загін. В козака добрий зір, і він бачить вершників у лисячих малахаях, з луками за плечима. А між ними – піший ясир: чоловіки, жінки, підлітки.
Арсен скреготнув зубами: прокляті людолови! Розбій, грабунки і поневолення зробили вони своїм ремеслом, бо це приносить їм величезні прибутки на невольничих ринках Криму й Туреччини. Була б з ним хоч сотня козаків, він, не задумуючись, кинувся б у погоню визволяти своїх людей. А що вдіє один? Хай подякує долі, що сам не потрапив у ворожі лабети!
Козак спустився в долину і повільно поїхав вулицею охопленого полум'ям хутора. Кінь сторожко ступав по грудді, косив очі на трупи старих і дітей.
В одному дворі під грушею раптом підвелася жіноча постать. Арсен під'їхав ближче. Жінка глянула на нього божевільними очима. Біля неї лежало двійко діток у білих сорочечках, залитих кров'ю.
– Ти аж тепер приїхав, запорожцю? Ха-ха-ха! Пізно!.. Михайлика забрали, малих убили… Бачиш?.. А я стала зозулею – ку-ку, ку-ку!.. Полечу за Михайликом… Аж у той Крим проклятий полечу!.. Ку-ку! Спіть, мої дітоньки, ку-ку, ку-ку!..
Їїдумки сплутались. Вона припала до дітей, заквилила, мов чайка, забилась у глухому риданні.
Арсен рвонув поводи, ударив коня під боки.
Чим він міг зарадити цій жінці? Обіцяти, що козаки відіб'ють у татар її Михайлика? Чи допомогти їй поховати діток? Так де там! Вона ще довго лебедітиме над ними, мов над живими, поки, знесилившись, і сама помре коло них.
Виїхавши на гору. Арсен оглянувся на чорну від диму долину і повернув на північ.
Щоб не натрапити на татарський загін, узяв трохи вбік від знайомої дороги, поїхав манівцями. Незабаром наткнувся на чимале село, в кінці якого в закруті степової річки стояла невеличка фортеця. На свіжонасипаному валу жовтіли міцні дубові частоколи. Всередині – добротний будинок з цяцькованим ганком та дерев'яними хлівами, колодязь з високим журавлем.
«Оце спорудив хтось! – подумав Арсен. – За такими стінами можна відсидітись не те що від орди, – орда не любить брати фортеці приступом, нападає на беззахисні селянські двори, – а й від кварцяного війська чи від яничарів»!
Він спустився з гори і зупинив коня біля криниці. У ветхому, аж зеленому від моху кориті голубіла прозора холодна вода. Кінь смакував її, цілячи крізь зуби.
По вулиці проскакали чотири вершники. Передній – у темному жупані з тонкого сукна, з дорогою шаблею при боці – видався Арсенові знайомим. Десь він уже бачив це бліде трикутне обличчя з міцно стиснутими губами. Але де саме – пригадати не міг. Позаду мчали пахолки.
Підійшов літній селянин з дерев'яними цеберцями на коромислі Ще здалеку скинув шапку перед козаком.
– Дай боже здоров'я! – вклонився.
– Здоровенькі були! – відповів той і показав нагайкою на фортецю. – Хто це тут замок спорудив?
– Знайшовся такий, – ухильно почав селянин, але, побачивши відверте обличчя і доброзичливий погляд, додав: – Петро Чорнобай… Дорошенківського полковника Якима синок… Хоч молодий, а жила! В пани пнеться!.. От і спорудив… чужими руками…
«А-а, Чорнобай… Так оце він проскакав щойно», – подумав Арсен, зразу пригадуючи, де бачив переднього вершника.
Два роки тому Чорнобай приїздив на Запорожжя з листом від правобережного гетьмана Петра Дорошенка. Чорнобай поводився дуже зверхньо, задирливо, і запорожці оточили його й погрожували прив'язати коневі до хвоста, якщо він зразу ж не забереться під три чорти з Січі.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу