Володимир Малик - ПОСОЛ УРУС-ШАЙТАНА

– Назад! – гукнув Чорнобай, і пахолки прибігли до нього. – Садовіть його на коня! Візьмемо з собою. Зараз не час. Але клянусь пеклом, він у мене сьогодні помучиться на палі!

Сопучи і лаючись, пахолки враз підхопили Арсена, кинули на коня, арканом зв'язали ноги, міцно прикрутили до сідла. Потім те ж саме зробили з дівчатами.

До них під'їхав верхівець.

– Що там? – тихо спитав Чорнобай.

– Хтось їде узвозом нагору.

– Ет, чорт! Заткніть йому рота, щоб часом не підняв репету! Звенигорі всунули в рота шорсткий смердючий кляп. Дихати стало важко. Від удару пістолем гуло в голові.

– Ну, гайдаї- Чорнобай скочив на коня. – Митрофане, бережи мені його, як власні очі. В разі небезпеки – ножа під ребро. Щоб і не кавкнув!

Загін риссю виїхав на лісову доріжку, що петляла поміж голими деревами. Ніхто не говорив, тільки глухо тупотіли копита.

Незабаром почався степ. Густі сутінки оповивали землю. Місяць ще не сходив, і холодне зимове небо сірим ковпаком опускалося з високості.

У Арсена задерев'яніли зв'язані ноги й руки. Смердюча ганчірка не давала дихати. Вій намагався її виштовхнути з рота язиком чи хоча б ослабити, але тільки наковтався шерсті.

Дорозі, здавалося, не буде кінця. Лиш десь опівночі зупинилися в рідкому чагарнику. Чорнобай зник у темряві. Незабаром повернувся в супроводі вершника, в якому не важко було впізнати татарина.

– Їдьте за нами, – наказав Чорнобай пахолкам, а сам з татарином поїхав попереду.

Вони спустилися в глибоку балку, де горіло багаття. На березі паслися стриножені коні. Під горбом сиділи і лежали на холодній засніженій землі люди. Це був ясир – захоплені в полон чоловіки, жінки, підлітки. Біля них з шаблями наголо ходили дозорці.

Побачивши прибулих, від багаття підвівся кремезний віспуватий татарин. Радісно оскірнувся. Чорнобай поручкався з ним і теж усміхнувся по-приятельськи.

– Алі, дивися товар, бо в мене обмаль часу!

З цими словами він наказав пахолкам зняти з коней дівчат. Ніжні, бліді від страху та переживань, вони злякано дивилися на татарина, який прицмокував язиком і розплився в радісній усмішці.

– Ай-вай! Якші! Туже топре! – плутав він татарські й українські слова. – Якші ханумі Ага знає толк. Я радий, що недаремно зробив цей небезпечний похід. Буде з чим з'явитися в Кафу.

Він підійшов до дівчат, брудними пальцями піднімав їхні білі підборіддя і, цмокаючи язиком, заглядав у очі. Нещасні німіли від страху, здригалися від огиди, та Алі не звертав на те ніякої уваги. Його просмерділі кінським потом і баранячим лоєм руки швидко обмацали тугі дівочі груди, руки, стегна.

– Ай-вай, якші ханум, – задоволене повторював він. – Спасибі, мій торогий труже, спасибі, ага Петро!

– Товар для ханського гарему, – сказав Чорнобай. – Плати гроші, Алі!

Подзьобане віспою обличчя татарина враз стало суворе, непроникне. Очі звузилися.

– Скільки?

– Півтори тисячі цехінів!

Алі ковтнув слину, ніби вдавився. Вирячив очі.

– Ай-вай. Ти збожеволів, труже!.. П'ятсот! Чорнобай заперечливо похитав головою.

– Шістсот! – Алі облизав язиком пошерхлі на морозі губи.

– Ти виручиш три тисячі, Алі. Я знаю. Таких дівчат ще ніколи не продавали ні в Кафі, ні в самому Стамбулі. Вони більше варті, ніж усі твої невільники. – Чорнобай скосив око в той бік, де ясир. – Мені вони теж не даремно дісталися…

– Знаю. Кожен мисливець, коли виходить на лови, ризикує… Але ж грошей ти за них не платив?

– Не варта була б шкурка вичинки… То яке твоє останнє слово?

– Вісімсот – і ні цехіна більше!

– Гаразд, – погодився Чорнобай. – Але в разі небезпеки… Сам розумієш – вони повинні навіки замовкнути. Я ризикую головою!

– Про що мова! – образився Алі. – Не маленький – знаю. Удар шаблею – башка з плечей!

З-під поли засмальцьованого кожуха дістав капшук, відлічив гроші, потім кивнув на Звенигору.

– А цього батира за скільки?,

– Цей не продається, – похмуро відповів Чорнобай.

– Жаль. Видно, міцний батир. Був би добрим веслярем на каторзі! І гроші за нього дали б добрі! Може, продаси?

Чорнобаєві пахолки перезириулися. Один з них аж. крякнув, певне, бажаючи щось сказати. Але Чорнобай поспішно відрізав:

– Ні, він мені потрібен. Прощай, мурзо. Наш договір залишається в силі?

– Безперечно. Я ж думаю, що не перевелися ще на Україні красиві дівчата? – Алі хихикнув. – Прощай, ага Петро! Хай береже тебе аллах!

Чорнобай скочив на коня, ще раз махнув на прощання Алі рукою, і невеличкий загін з п'яти вершників пірнув у темряву.