Володимир Малик - ПОСОЛ УРУС-ШАЙТАНА

То це, виходить, запорожці! Аж дивно, як вони схожі на хлопів із його рідної Смеречівки, звідки він утік ще в кінці літа. Такі ж огрубілі від роботи руки та обвітрені, видублені дощами і сонцем лиця. В більшості – поношені, латані свитки, кожухи, стоптані чоботи і полотняні штани. Лише дехто одягнутий у дорогий панський кунтуш чи новий кожух до станка…

Але й відрізняються від смеречівських хлопів. У запорожців – сміливі, гордовиті погляди, яких Яцько ніколи не бачив у своїх односельчан. У кожного – шабля при боці, пістоль або й два за поясом. А на головах – овечі, лисячі або заячі шапки… Ні, зовсім не те, що на його рідній гуцульщині!

Потім він ковзнув поглядом по довгих присадкуватих хатах-куренях, що причілками майже впритул упирались у фортечні стіни. Очеретяні стріхи припорошені дрібним сніжком. Попід ними – тьмяніють вузькі, мов бійниці, віконця. Будинки військової канцелярії і кошової старшини вищі, кращі, криті гонтою. На протилежному боці майдану красується фарбованими стінами і золоченими банями січова церква.

Побачивши, що козаки звернули на нього увагу, хлопець скинув шапку, вклонився і проказав хрипко:

– Добридень, панове козаки!

– Здоров, парубче! – відповів за всіх Метелиця. – От тільки не називай нас так… Бо які ми пани? Голодранці… А пани – там! – кивнув на будинки січових старшин. – Зрозумів?

– Зрозумів.

– Правда, й з нашого брата дехто преться в пани. Та то вже не твого розуму діло… А тепер розповідай – звідки сам? Де зустрівся з Сомом?

– Та це я розповім… Потім… А попереду хотів би знати, як мені знайти Арсена Звенигору. Козаки здивовано перезирнулися.

– О, у Звенигори родич об'явився! А ти його хіба не знаєш, хлопче, нашого Звенигори? Він тут, між нами…

– Ні, не знаю… Маю тільки щось йому передати… Арсен виступив наперед. Подряпину на руці він уже встиг залити горілкою і притрусити порохом. Поверх малинового жупана на ньому наопашки був накинутий кожух, помережений красивим шитвом. Але і жупан, і кожух у багатьох місцях полатані, мабуть, не в одного хазяїна побували, поки, нарешті, потрапили до козака.

– Що ж ти маєш передати мені, хлопче? – спитав він стривожено.

– Яз Дубової Балки, я…

– Ти з Дубової Балки? – аж кинувся козак. Серце у нього тьохнуло: там, на березі Сули, ось уже третій рік жили його рідні – мати, сестра, дідусь…

– Що ж з ними трапилось? Якесь нещастя? – Він схопив хлопця за плече. – Мої щось передавали тобою? Кажи швидше!

– Мати ваша захворіли. Передавали, щоб ви прибули…

– Мати! Що з нею? Ти бачив її?

– Ні, не бачив. Сестра ваша переказувала, коли ми з дідом Сомом ночували у них.

– То ти сам не з Дубової Балки?

– Ні, вуйку, я з Карпат… Коли знаєте – із Смеречівки. Утік від пана Верещаки… Не чули?.. Лютий, гаспид!.. З бідного хлопа збиткується, як з бидла!.. А ниньки мам надію козакувати, якщо приймете…

Але Арсен вже не слухав хлопця. На обличчя йому впала раптова зажура, а потемнілі сірі очі пойнялися смутком. Думкою сягнув аж у Дубову Балку. Заглянув у маленьку хатину під гаєм, схилився над берестовим ліжком, яке сам змайстрував, до узголів'я матері… Намагався уявити, яка вона тепер… Бліда, мабуть, з дрібненькими зморшками під очима, густе волосся рано вкрилося білою памороззю. Яка хворість причепилася до неї? Чи туга за чоловіком, Арсеновим батьком, зв'ялила її серце? Чи застане її живу? Коли б мав коня – десь за три-чотири дні доскакав би!

– Омельку, я тут залишаю дещицю з майна, – звернувся він до корчмаря, що саме заходився частувати козаків. – Чи не дав би ти мені коня під заставу?

– Ти хочеш їхати додому? – спитав Сікач, який чув розмову Звенигори з хлопцем.

– Так. Провідаю стареньку… Ось Омелько дасть мені коня…

– А якщо ти заженеш його? – примружився корчмар.

– То заплачу. Напевно, даси таку шкапину, ща сором сідати на неї, а здереш, як за батька.

– Чого ж! Дам коня доброго! Але за кожний тиждень заплатиш. мені по чвірці злотих. Згода?

Це, звичайно, було дорого. Але Арсен погодився. Не брьохати ж пішки по бездоріжжю, коли вранці випадає сніжок або іній, а вдень тане, і степ стає сивий від роси.

– Зайдеш до мене на хутір – скажеш жінці, щоб дала Гнідого. Вона знає. А сідло – в комірчині, – пояснював Омелько, радіючи нежданому заробіткові.

– Гаразд, дякую, – кивнув Арсен і вклонився товариству: – Бувайте здорові, друзії Не згадуйте лихомі До зустрічі!

Він повертався на всі боки і відвішував поклони захмелілим козакам. Дженджуристий Сікач, побачивши латки на кожусі і жупані товариша, вигукнув: