Після виходу друком 1890 р. фундаментальної праці засновника неокласичного напряму в економічній теорії А. Маршалла «Принципи політичної економії» класична політична економія остаточно розпадається на дві майже незалежні течії. Одна з них будується на принципах неокласицизму, згодом неокласичного синтезу, неолібералізму та монетаризму, доповнюючись концепціями кейнсіанства, неокейнсіанства та посткейнсіанства. Друга, зберігаючи в своїй основі глибинні структурні елементи предмета класичної політичної економії, дістає вияв і набуває розвитку в концепціях: неомарксизму, неоортодоксальної політичної економії, радикальної політичної економії; субстантивістської політичної економії К. Поланьї; нової політичної економії; міжнародної політичної економії; політичної економії середнього класу; політичної економії трансформаційних станів економічних систем.
Важливо визначити засадові принципи, за якими відбувається співіснування та розвиток взаємовпливів цих двох гілок економічної науки. Зазначимо, що макро- та мікроекономіка, синтезуючи концептуальні підходи неолібералізму, монетаризму, кейнсіанства, займаються функціонально-факторним аналізом економічних процесів і явищ, тобто пошуком конкретних інструментів, механізмів, методик використання обмежених ресурсів з метою забезпечення усталених темпів економічного зростання як основи та умови економічного розвитку.
Одначе такий аналіз передбачає наявність вже сформованого інституціонального простору функціонування економічних систем, тобто існування сформульованих та пізнаних принципів, законів і закономірностей становлення такого простору, – для функціонально-факторного аналізу вони існують вже апріорі, саме тому від них можна абстрагуватися без додаткового дослідження, визнаючи їх як даність.
За цих умов надмірна абстрактизація та математизація економічного аналізу, відстороненість економікса від дослідження сутнісних глибинних проблем взаємозв’язку економічного та соціального розвитку ставала на заваді системного аналізу принципово та якісно нових інститутів з метою використання їх для забезпечення інтересів споживачів і виробників не лише як суб’єктів господарського життя, а й як членів суспільства, як це вимагають сьогодні закони економічного та соціального життя.
Сьогодні, на думку Е. Тоффлера, людство стоїть на порозі нової доби синтезу. В усіх інтелектуальних галузях діяльності, від точних наук до соціології, психології та економіки, особливо економіки, можна бачити повернення до великомасштабного мислення, до загальної теорії.
Становлення інформаційного типу економіки та суспільства зумовлює якісні зміни не лише в усіх структурних елементах економічної системи, а й у всій системі важелів і чинників, які забезпечують її функціонування та розвиток. Такі зміни виявляються передовсім у збагаченні цілей економічного розвитку, соціалізації всіх інституціональних форм економічного життя. За цих умов, ясна річ, змінюється парадигма методології дослідження економічних явищ і процесів,тенденцій їх розвитку у віддаленій перспективі.
Нова вихідна концептуальна схема, модель постановки проблем і методів їх розв’язання перебуває у стадії формування, тому є потенційно перспективною, бо ще не домінує в системі традиційної методології, основою якої нині, як відомо, окрім загальнонаукових та класичних методів пізнання, є методологія неокласицизму в різних варіантах (власне неокласицизм, «великий неокласичний синтез», новий класичний синтез тощо). Водночас уже сьогодні можна говорити про ключові елементи нової парадигми й нової методології у політико-економічних дослідженнях, без яких неможливо уявити реальну картину закономірних змін в економіці та суспільстві, визначити їхні основні тенденції та напрями з позицій використання набутих знань задля коригування економічного розвитку на благо людини, суспільства, екологічного стану планети. До найважливіших принципів побудови такої парадигми насамперед можна віднести:
1) відмову від ідеології економізму та економічного детермінізму. Сучасну політичну економію від чистої економічної теорії, вважає П. Ульріх, має відрізняти відхід від «економізму», який абстрагується від «ціннісного» соціально-економічного контексту, стоїть на позиції суто економічної точки зору;
2) подолання безсуб’єктного, позаособистісного аналізу економічних процесів та явищ, орієнтацію на створення людиноцентричного господарського механізму. Зокрема, одна із безпосередніх причин певної кризи сучасної політичної економії як науки полягає у її заглибленні в надра суто абстрактного теоретичного аналізу, внаслідок чого її вплив на розв’язання нагальних теоретичних та життєвих проблем і потреб людини значно слабшає. Це своєю чергою зумовило тенденцію до заповнення інституціонального поля предмета політичної економії іншими, не завжди адекватними потребам суспільства у теорії, науковими дисциплінами;
Читать дальше