Максим Чуприна - Дама Пік

– А от зі мною одного разу вночі теж було, – почувся голос з кутка палати, – подзвонив хтось. У нас дзвінок – «Дінь-дон», два тони, а то дзвонить так, ніби дзвінок зламався і один тільки тон, хрипко так якось «дінь… дінь… дінь», і з інтервалами великими, ну ніби-як хтось натискає на кнопку і відпускає відразу, ні дає нормально віддзвонитися. Зі мною поряд кицька спала, так вона підняла голову і слухає, тільки вуха туди-сюди повертає. Я з матір’ю удвох живу в двокімнатній квартирі; вона на ліжку, що поруч стоїть, міцно спить і нічого не чує. А ніч місячна була: навіть крізь штори місяць спальну кімнату так висвітлює, ну майже як вдень все видно, ну, ніби похмурий такий день. І дзвінок цей дивний не вмовкає. Я мамку раз-вдруге досить голосно покликав, – вона не прокидається, і кицька теж заспокоїлася і лягла. Ну, я думаю, все одно вже повністю прокинувся, піду потихеньку подивлюся у вічко, – хто це до нас серед ночі так наполегливо видобувається. Може, допомога кому яка потрібна, або це сусідові-п’яниці дуже випити хочеться; він, може, заснув стоячи біля дверей, а палець машинально смикається і натискає на кнопку дзвінка. Якби не така місячна ніч, я б ні за що з ліжка не зліз, а так пішов, мати турбувати більше не став, побачу, думаю, спочатку що там, а потім вже і вирішу, розбуркати мені її чи ні. І ось проходжу я суміжну кімнату, до дверей у передпокій дійшов вже, і чую, що дзвінок не біля вхідних дверей дзвонить, тобто не попереду мене чується звук, а вже позаду, – якби зі спальні, звідки я щойно вийшов. Страх вже мене всерйоз пройняв, що ж це за чортівня така, думаю. Дійшов я таки до вхідних дверей, абсолютно виразно чую затихаючий цей «дінь, дінь» – позаду; в дверне вічко все ж подивився, – нема, звичайно ж, там нікого, лампочка дуже навіть яскраво порожні сходи висвітлює. Може, думаю, виглянути треба, може, жартує хто – подзвонив і втік вниз по сходах (моя квартира на п’ятому поверсі в «хрущовці», так що сходи тільки вниз), але не наважуюся, хтозна, може, це грабіжники, всяк буває! Але знову я чітко чую «дінь… дінь» позаду ж таки, не з динаміка, що тепер над головою у мене висить. Іду знов до себе в спальню, намагаюся йти безшумно, дихання стримую, серце так і колотиться, у вухах шумить… До дверей спальної кімнати дійшов – звук дзвінка голосніше; заходжу в спальню, там все так само: мати і кицька сплять, кицюня, правда, зіницями виблискує – бодриться, але лежить на місці спокійно і голову не піднімає. А звук знову перемістився. Знову десь у мене за спиною! От я разів три туди-сюди пройшов, – шукаю джерело звуку, – а він ніби як десь у самій стіні між залом та спальнею знаходиться. Я дуже втомився і очманів від цього, пішов, ліг у ліжко і заснув під оте «дінь-дінь». Вирішив, як і кицька, уваги на нього не звертати. Він, звук цей, незрозумілий, звичайно, але напевно не шкідливий, інакше Муська наша на нього спокійно б так не реагувала – вже її-точно не обдуриш, вона небезпеку чує, бувай здоров як! Років півтора вже після цього випадку пройшло, жодного разу не повторювалося, а що воно таке було – ну просто чорт його знає!

– А ти матері розповідав? – сонним голосом запитав Павло.

– Ні, Паш, одразу забув якось, а потім думаю, неймовірно занадто, все рівно скаже, що наснилося. Ось вам першим розповідаю, ти своєю історією про чорну руку мені цей випадок нагадав – відповів Вадька (це він про нічний дзвінок тільки-що розповів). Вадька-недомірок – невисокий худий хлопчина з блідим обличчям; зазвичай він не встряє в опівнічні розмови, сьогодні оце вперше його зачепило.

– А ти знаєш, Вадя, – відгукнувся Гриня з іншого кінця палати – добре, що ти тоді дверей не відчинив.

– Вважаєш, то бандити були? – запитав Вадя.

– Ні, я вважаю, що то була Пікова Дама, – впевнено відповів Гриня.

– Що це з нічні розмови?! – суворо втрутився вихователь, що увійшов до палати. – Ану, припиняємо негайно! Спати давно пора. Завтра вас на зарядку за ноги з ліжок стягати доведеться. Все-все-все, спати! – тоном, що не допускає заперечень, завершив він, замкнув на гачок вхідні двері і став розстеляти своє ліжко. До того часу, як він роздягнувся і ліг, тишу в палаті порушувало тільки хропіння да посопування поснулих піонерів.

Нічні розмови, природно, мали своє продовження і вдень, особливо під час денного сну, якщо йшов куди-небудь суворий вихователь. Найчастіше приставали до Пашки ті пацани, хто, заснувши, не змогли дослухати чергову історію до кінця: розкажи, мовляв, чим там все закінчилося. Павло, звичайно ж, відмовлявся, – мовляв, не спи іншим разом. Ті, хто слухав до кінця, його підтримували, – краще щось нове послухати, ніж знову одне й те ж повторювати.