Максим Чуприна - Дама Пік

– Та хто зна… – пробурмотів Степан, – цікаво все ж послухати…

– А ти МЕНІ що говорив?! – обурився Вовчик, – а тепер задню вмикаєш? Ех, ти-и-и!

Захлинувшись обуренням, Вовка ліг набік спиною до «зрадника», і тільки голосно сопів носом, поки не заснув. А на «брехуна» Пашку, до якого він тепер повернувся обличчям, Вова просто буквально закрив очі. Хоча цього ніхто і не міг побачити, тому що в палаті було темно, сам для себе він все-таки залишився до кінця принциповим.

– А що там про чорну руку? Я-ось якраз нічого і не знаю, – відгукнувся знову Славко-важкоатлет, – просвіти мене, Паш, будь люб’язний!

– Ну, це правда, вже старе як світ! Для найменших у дворах дітлахів трохи старші розповідають ці страшилки – відразу включився Пашка. Всі, хто ще не спав, заворушилися, влаштовуючись зручніше. Зачекавши паузу, поки настала повна тиша, оповідач продовжив: – не бачу сенсу переказувати всі ці історії, так як вони примітивні і дійсно звучать малоправдоподібно, та й для будь-якого «невіруючого Хоми» дуже непереконливо. Тихо, тихо! Не перебивайте! – Заспокоїв захвилювалися слухачів, – є у мене одна, на мій погляд, дуже достовірна історія; я сам особисто не один раз чув її з перших вуст – від мого рідного дядька – батькового брата. Мені вона дуже подобається, тому я просив дядька Віталія переказувати мені її щоразу, коли він бував у нас вдома. І – зверніть увагу: він завжди переказував все слово в слово, зовсім не соромлячись випадкових свідків на кшталт моїх батька-матері або їх гостей, жодного разу нічого не переплутав, не забув і зайвого не додав.

– Так розказуй, нарешті, вже, Пашко, не томи! – пролунало одразу кілька голосів.

– Та вже слухайте, слухайте! Закінчивши школу дядь Вітя пішов вчитися в Профтехучилище. Там він став займатися в самодіяльному вокально-інструментальному ансамблі; він навчився ще в п’ятому класі грати на гітарі і співає дуже кльово, ну і взяли його грати і співати. Він став пізно приходити після репетицій додому і ще пізніше після танців. По суботах вони грали на танцях в актовому залі до дванадцятої ночі. А коли вже усі розійдуться, то музикантам треба ще інструменти поховати, зачинити все, а він ще з дівкою зустрічався, одним словом, додому потрапляв тільки годині о другій, тобто, вже майже вранці. Батько мій тоді служив в армії – він старший брат, а батьки їх, мої дід з бабою, в ту ніч, коли це сталося, вдома не ночували, десь в гостях засиділися і залишилися там на ніч – у кумів своїх, чи що. Вони дядька Віталія, ну, сина їх Вітьку тобто, попередили, що можуть ночувати не вдома, адже він не маленький вже був, одну ніч в порожній квартирі переночувати не забоявся б.

Ну, так от, прийшов пізно вночі дядько Вітя тоді додому, і бачить, – точно: вдома немає нікого. От і добре, думає, сам собі господар, можу, значить, прямо в квартирі покурити. Поставив він собі попільничку на диван, кинув поруч пачку цигарок і приліг. Втомився він тоді. Випивши, говорить, злегка був, – чарочку самогону на танцях у перерві потягнув, його друзі пригостили. Одна чарчина – це дрібниці, якби не натщесерце, то й зовсім нічого, а так він трохи захмелів. Це я вам його розповідь дослівно передаю. Ну, от. Приліг він, попільничку собі на груди поставив, цигарку до губ підніс, і тут зрозумів, що про сірники забув. Нема чим прикурювати! Треба тепер цигарку відкласти, попільничку теж; встати, піти на кухню, узять сірники… Справа – дрібниця, але ж час вже до світанку йде, – третя година ночі, а він втомлений, танці відіграв, дівчину кудись далеко додому до неї проводжати ходив, дрімота його долає. Зараз, думає він, я секундочку перепочину, і буду все ось це робити – попільничку прибирати, вставати, і на кухню за сірниками йти. Та й задрімав, лежачи на спині з незапаленою цигаркою, що стирчала з рота. Міцно заснути він не встиг, – його розбуркав звук сірника, що загорівся прямо біля його обличчя, і не тільки звук, але і досить яскраве світло від нього навіть крізь прикриті повіки. Сірник загорівся так близько, що він інстинктивно втиснувся головою в подушку, щоб не обпалити вії. Кивнувши і пробурмотівши слова подяки, він притримав двома пальцями лівої руки цигарку, прикурив… І ось тут до нього дійшло! Дрімоту і хміль зняло враз! У квартирі він один! Щоб хтось відчиняв двері, він не чув, в кімнатах скрізь порожньо, балконні двері на клямці. Не маючи сил відвести очі, навіть кліпнути, наче в уповільненому кіно він дивився, як абсолютно чорна рука, струшуючи, гасить сірник і ховається під диван. Він і досі не може точно сказати, чому ця рука була чорна – чорніше ночі без зірок. Чи це була рукавичка, чи, може чорна шкіра як у негрів; вона дуже швидко зникла з поля зору, не встиг до пуття розгледіти. Тільки одне він стверджує напевно: рука була щільна, відчутна, жива, абсолютно реальна, але тільки до зап’ястя. От є те місце, куди люди годинник надягають, а далі немає нічого – порожнеча. Висить в прозорому повітрі чорна кисть правої руки, струшує палаючий сірник, і не так вона висить як підвішена звідкись зверху, а ніби-б як вона на тілі як годиться, тільки тіло це невидиме. І ось пішла ця рука із згасаючої сірником донизу, дядько Вітя підвівся, дивиться, а вона того сірника на підлогу кинула і під диван сховалася, так якби невидимий господар цієї руки на підлозі під диваном лежав. Дядь Вітя через край дивана на підлогу перевалився, під диван заглядає, а там нічого нема! І нічого, і нікого! Порожнеча! Він пошкодував, що вдень підлогу вимили, думає, на пилу цей невидимка сліди залишити мав, хоча, звичайно ж, хто його знає. І ось лежить він на підлозі, і думає: якби не цей ось недогарок сірника, сам би собі, напевно, не повірив. Навіть до плінтуса рукою під диваном дотягнувся, помацав – упевнився, що там нікого нема. Диван односпальний старовинний був на високих фігурних ніжках, і без ліхтарика добре все видно. І не знаю, каже він, дужче я злякався тоді, чи здивувався. Здивувався, напевно, – надто швидко все сталося, злякатися навіть і не встиг…