Роман Росіцький - Коли прокидається сила

– Невже медальйони iснують лише для того, щоб iншi могли дiзнатися про рiд занять їхнiх власникiв?

– Нi, звичайно ж. Справа в тому, що чарiвна сила дуже примхлива. Медальйон її акумулює i зберiгає. Тому вiднинi i ти стала чарiвницею – твоя внутрiшня сила витравила скорпiона.

– Дядьку Гонафо, ти все не свiтi знаєш. Поясни менi, чому та вiдьма причепилася саме до мене. У Дарбурзi що, людей бiльше нема?

– Ти знову за своє? Зрозумій одне, що у Дарбурзі просто нема людей, рiвних Меллiнтi за силою.

– Не смiши мене. Яка з мене чарiвниця?

– Магiя – лише один з багатьох способiв пiдкорення цiєї таємничої сили. До того ж, спосiб не дуже безпечний i не завжди надiйний.

– І скільки ж їх?

– Окрiм магії ще два основних: пасивного очищення i активного очищення. Перший передбачає абсолютну байдужiсть до життя, тому для тебе не годиться, а другий спонукає до активних пошукiв добра…

– Що у свою чергу призводить до зiткнення зi злом. Правильно я зрозумiла? – спитала Беренiка.

– Правильнiше не буває, – пiдтвердив астролог.

– А що за тип той Iдрiге?

– Не можу сказати точно. I м’я нiбито знайоме. Рокiв із десять тому якийсь Iдрiге Ендур командував гарнiзоном Дарбурга. Але вiн давно помер. Подейкують, що вiд надмiрної любовi до мiцних напоїв.

– Стривай! – несподiвана думка нiби струмом пронизала Беренiку. – Менi що, доведеться вбити того бовдура?

– Вбити не вбити, але поранити доведеться. Це при умовi, що Iдрiге не чарiвник. Чарiвникiв убивати не обов’язково, їх треба тiльки перемогти.

– Може, i панi Штумбах колись чаклувала? – повеселiшала Беренiка, зрозумiвши, що нiкого вбивати не доведеться. – От ти кажеш, нiбито я не слабша за Меллiнту, але щось менi тривожно пiсля зустрiчi з нею.

– Переживеш. Тривога триматиме тебе в тонусi, – пожартував дядько Гонафо. – I взагалi, твiй гороскоп на цей мiсяць обiцяє допомогу якоїсь невiдомої сили, тому спи спокiйно. Головне, щоб перед сном думки хорошi були.

– I що тодi?

– Побачиш пророчий сон.

– Щось я не дуже в це вiрю.

– Можеш не вiрити, але, здається, я тебе ще нiколи не дурив.

– Ти образився?

– З якого б то дива?

– Ну, що я така скептичка.

– Ґрунтом для скептицизму є юнацьке нахабство. З часом воно або перероджується в пиху, або зникає зовсiм. Сподiваюся, що у тебе зникне. А ображатися, до твого вiдома, я розучився рокiв зо двадцять тому. Образа – почуття дурне. На нього, крiм самого ображеного, нiхто не звертає уваги. А ще воно погано вiдбивається на здоров’ї i самопочуттi.

– А я ще не розучилася ображатися, – зiтхнула Беренiка, хоча особливого смутку Гонафо не зауважив.

– То ти iдеш спати чи нi? – нагадав Гонафо дiвчинi.

– Зазвичай я сплю вночi.

– Забалакала мене зовсiм. – Астролог смачно позiхнув. – Iди додому i тренуйся. Ти маєш бути в формi.

– А ти хiба не прийдеш?

– Пiсля обiду, не ранiше. Я спати хочу жахливо…

Беренiка пiшла додому i до обiду займалася господарством – тренуватися самiй було нецiкаво. Проте дядько Гонафо того дня так i не з’явився, мирно проспавши до самого вечора.

Марно прочекавши астролога до шостої години вечора, Беренiка вирiшила перед сном прогулятися лісом, сподiваючись досягти блаженного стану умиротворення, після якого завжди настає здоровий і міцний сон. Але сталося навпаки: осiннiй лiс тiльки додав свiжих сил, i Беренiка не могла склепити повiк аж до пiвночi. Їй так хотiлося якнайскорiше побачити обiцяний дядьком Гонафо пророчий сон, але незрозумiле радiсне хвилювання легко вiдбивало напади м’яколапих духiв сну. Дiвчина лежала пiд теплою ковдрою, дивлячись у вiдкрите вiкно i прислухаючись до звукiв у саду. Осiнь цього року видалася теплою i лагiдною, бо хоча вже закiнчувався жовтень, та на вранiшнiх травах ще не бiлiли заснулi роси i листя не поспiшало опадати з гiлок, лишаючись подекуди ще й зеленим. Нiч свiтилася мiрiадами зiрок. Вiд зоряного сяйва небо здавалося матово-сiрим.

Раптом зорянi промiнчики пропалили стiни будинку, хмари потемнiли, видовжилися i перетворилися на сосни i ялини. Беренiка знову опинилася в лiсi, але уже не йшла, а летiла над пiскуватою дорогою. Вона бачила лiс наскрiзь, помiчала кожну гiлочку i кожну травинку, хоча навколишня темрява здавалася непроникною. Далеко попереду свiтилися вiкна самотньої хатини, до якої вела крiзь хащi ледь помiтна стежка. Заростi папоротнику ховали її вiд стороннiх очей. I стояв на сторожi вiковий дуб-велетень.

Беренiка летiла до хатини, знаючи, що має зустрiтися з кимось. Та раптом темрява попереду згустилася, набуваючи обрисiв гидкого зубатого чудовиська. Дiвчина вiдчула, як усерединi неї нiби щось урвалось, i холодна хвиля мурашок прокотилася тiлом. Страху не було, а тiльки огида, безмежна, майже iстерична. I цю огиду потрiбно було перебороти, бо вона гасила свiтло у вiкнi далекої хатини. Береніка вдарила – і потвора зникла…