Роман Росіцький - Коли прокидається сила

– Як приємно, що тебе впiзнають, – задоволено примружилася несподiвана гостя. – Люди кажуть, що ти береш уроки фехтування. I як нашi успiхи?

– Звiдки менi знати про вашi? – Беренiкою аж трусило вiд нервового збудження, але фраза прозвучала цiлком прородньо.

– Панi Штумбах таки була права – ти страшенно неввiчлива…

– Я давно здогадувалася, що вона вiдьма. Ви, певно, на шабашi разом лiтаєте? – перебила Беренiка свою спiврозмовницю, вiдчуваючи незвичне пiднесення. – Ну-ну, то якого дiдька ви приперлися до мене у таку пiзню годину? I де, до речi, ваша мiтла?

– Я прийшла сказати, що тобi не допоможе нi твiй божевiльний звiздар, анi той шматок металу, яким ти вчилася розмахувати цiлий мiсяць. – Меллiнта намагалася приховати своє роздратування, але це їй погано вдавалося.

– Психологiчна обробка перед боєм – ознака невпевненостi у власних силах. – Беренiка остаточно заспокоїлася i тепер могла мiркувати тверезо.

– Менi тебе шкода, – скривила Меллiнта рота у презирливiй усмiшцi. – Ідрiге зачарує тебе своєю красою, i ти забудеш про все на свiтi.

– Невже ж у мене й краплини розуму не лишиться пiсля зустрiчi з вашим красенем?

– Ти даремно iронiзуєш. Жiноча душа – то суцiльнi емоцiї, впоратися з якими iнодi так важко… А де, до речi, твiй хвалений меч? Покажеш?

– З радiстю! – Беренiка рвучко зiстрибнула з пiдвiконня i, не дуже чемно штовхнувши непрохану гостю, схопила меча, який лежав під покривалом.

Лезо несподiвано зблиснуло у темряві блакитним сяйвом. Беренiка в ту ж мить вiдчула легеньке посiпування, пiсля якого тiлом розлилася приємна хвиля бадьоростi. Вiд вигляду меча Меллiнта закам’янiла. Таємнича сила немов скувала її, не даючи поворухнутися. Беренiка зачудовано спостерiгала, як зла чарiвниця корчиться вiд болю, намагаючись дотягнутися до медальйона, що висiв у неї на шиї. Коли ж це їй нарештi вдалося, вона зірвала з себе прикрасу, набувши врешті здатності рухатися вільно.

– Не радiй передчасно. Тобi ще рано святкувати перемогу, – прошипiла Меллiнта i зникла.

Беренiку зустріч зі злою чарівницею не дуже налякала. Якби нічна гостя хотіла заподіяти їй шкоду, то зробила б це, не вагаючись. Але Гермінин меч перешкодив цьому. Тож дядько Гонафо казав правду – злі сили завжди у гіршому становищі. Медальйон лежав на підлозі і світився у темряві. Береніка розуміла, що мiж вiдьминою прикрасою i Гермiниним мечем iснував таємничий зв’язок. От тiльки який?

Дiвчина запалила свiчку, щоб краще роздивитися медальйон. У мерехтливому сяйвi срiблястий метал здавався живим. Прикраса була виконана у формi ромбика з зображенням атакуючого скорпiона на лицьовiй сторонi. Та чи то майстер був недбалий, чи то метал уже стерся від довгого носіння, бо зображення здавалося розмитим.

Кiлька хвилин Беренiка мучилася з ланцюжком, намагаючись з’єднати розiрванi ланки. Нарештi їй це вдалося i вона повiсила медальйон собi на шию. Метал був холодним, але вiд дотику до тiла швидко нагрiвся, i Беренiка заснула.

Нiч мандрувала на захiд. Її чималий почет затримався ненадовго, але безжалiсний свiтанок нетерпляче пiдганяв слуг ночi, готуючи небо до зустрiчi осiннього сонця.

На свiтанку Беренiка вiдразу ж пiшла до дядька Гонафо, забувши навiть вмитися, чого з нею нiколи ранiше не траплялося.

Астролог тiльки-тiльки вкладався спати пiсля нiчних спостережень, а тому на розмову не дуже-то був настроєний, проте, коли почув про Меллiнтин вiзит, спати перехотів.

– Ти взяла її медальйон?! – вжахнувся дядько Гонафо. – Скiльки разiв тобi казати: не можна торкатись речей поганих людей!

– Нiчого я не брала. Вона сама лишила, – спробувала виправдатися Беренiка, але це не справило на астролога жодного враження.

– Тим бiльше не можна було брати! А може, та вiдьма навмисно його лишила?.. Ти, до речi, як почуваєшся? Голова не болить?

– Нi, а що?

– А те, що вночi ти могла померти!

– Це ж чому?

– Тому, що на речах злих чарiвникiв лишається невидима отрута. Але тобi, бачу, вона не зашкодила. – Астролог трохи заспокоївся. – Жінки – найнепередбачуваніші істоти у Всесвіті. От поясни мені, для чого тобi знадобився вiдьомський медальйон?

– Не знаю. Вiн гарний, – знайшла Беренiка аргумент, який чоловiчою логiкою не сприймався. – Ого! Ти тільки поглянь, ще вчора тут був скорпiон, а сьогоднi – метелик! – зрадiла дiвчина, показуючи прикрасу дядьковi Гонафо.

– А тобi той скорпiон часом не примарився? – недовiрливо перепитав астролог.

– Ага, i Меллiнта приснилася.

– Взагалi-то усе можна пояснити, – пiсля недовгих роздумiв сказав дядько Гонафо. – Вiд твого тепла огидний скорпiон перетворився на метелика… Я, до речi, дещо про Меллiнту дiзнався. Вона, виявляється, була ранiше доброю чарiвницею. Не вiриш? Таке iнколи трапляється. Меллiнта зневiрилася, бо творити добро – справа невдячна. Медальйон – знак приналежностi до чарiвницького цеху. Роблять їх з мiсячного срiбла. Тепер вiн у тебе. I це, гадаю, справедливо.