Роман Росіцький - Коли прокидається сила

– Не було нагоди. Та я й не думала, що вiн менi коли-небудь придасться. Ото б здивувався мій прадiдусь.

– Стривай-но, а як твого предка звали?

– Не скажу, бо ти будеш смiятися.

– Таке iм’я погане? – спiвчутливо похитав головою Гонафо.

– I зовсiм не погане. Просто так одна весняна квiтка називається…

– Невже Крокус?! – несподiвано зрадiв дядько Гонафо.

– А як ти здогадався?

– Дива в цьому свiтi ще iнколи трапляються! Зачекай хвилинку… – Астролог знову заходився щось шукати.

– Перестань мене інтригувати! – Береніку аж розпирало від цікавості. – А то прозиватиму інтриганом.

– Облиш, ми не в палаці, – озвався дядько Гонафо з кутка. – Я книгу шукаю.

– Будеш мене по нiй вчити битися?

– Не iронiзуй, – сказав астролог, здмухуючи пилюку з товстелезного фолiанта. – Це – «Iсторiя фей королiвства Елверанд». Тут написано про твого прадiдуся. Ось послухай: «Добра чарiвниця Гермiна, покровителька мандрiвних лицарiв, подарувала свiй меч Сон доблесному витязю Крокусу. Цей меч трощить ворожi обладунки, мов ураган, але вiн – ворог смертi». Маючи таку зброю, грiх програвати навіть найгрізнішому супротивникові.

– Я й не збираюся. А до речi, чому у твоїй мудрiй книзi не сказано, чим саме так прислужився мiй славетний предок чарiвницi Гермiнi?

– Яка ж ти все-таки неуважна, – похитав головою дядько Гонафо. – Зрозумiло, як Божий день, що твiй прадiдусь за життя нiкого не вбив. У цьому доблесть. А може, Гермiна ще й закохалася. Хто тих чарiвниць розбере?

– Гаразд, лишай свою книжку i ходiмо до мене, – запропонувала Беренiка.

– Стривай, – мовив дядько Гонафо, загортаючи свого меча у старий плащ. – Не треба дражнити добропорядних громадян виглядом iржавого залiза, а то клiєнтуру втрачу.

На вулицi Беренiка принишкла i намагалася йти дуже швидко, уникаючи прямих поглядiв допитливих тiтоньок, але дядько Гонафо стримував її:

– Ти винна їм якiсь грошi, що так очi опускаєш?

– Нi.

– То, може, вже годi ховатися? Спробуй-но свою силу. Онде панi Горбело у вiкнi красується, штори мiняє. Пересиль себе – поглянь у її плюгавi очицi, – пiдохочував Гонафо Беренiку. I та зважилася – глянула на панi Горбело, тамуючи хвилювання.

В ту ж мить у домi почувся гуркiт, i огрядна фiгура господинi зникла з площини вiкна. Заодно зникли i штори.

– Оце «пострiл»! Так твоя сила проявляється, – розвеселився дядько Гонафо. – Бачиш, як усе просто?

– А ти жорстокий, – усмiхнулася Беренiка i зiтхнула, уявивши, яким болісним мало бути падіння для огрядної жінки.

– I нема чого її жалiти. Сама винна.

– Треба буде ще на панi Штумбах свiй погляд випробувати.

– Справишся легко. Вона хоч i на вигляд поважна, але внутрiшньої сили позбавлена. Триста фунтiв лютi, двадцять-тридцять фунтiв жовчi – ото й усi її активи.

Найближча Беренiчина сусiдка панi Штумбах уже висiла на воротах i їла поглядом перехожих. Зазвичай Беренiка була для неї десертом. В передчуттi задоволення Триста Фунтiв Лютi аж рота роззявила, але десерт виявився гiрким – Беренiка змiряла її таким виразним поглядом, що у панi Штумбах розболiлася голова.

– Я й не думала, що це так легко.

– Смiшна. А пригадай-но, скiльки часу ти витратила, шукаючи вiдповiдi на одне-єдине питання. Таке страшенно важливе для тебе питання…

– Чому вони мене так не люблять?

– Атож. Тому сьогоднiшня перемога готувалася роками.

Увійшовши до Беренічиного дому, дядько Гонафо став порядкувати у найбiльшiй кiмнатi – треба було розчистити мiсце для вправ. Сама ж господиня полiзла на горище за мечем.

– Взагалі-то ти правильно зробила, що нікому нічого не казала. У Дарбурзі лихі люди, – гукнув астролог у темний прямокутник горища.

– Вибач, тебе я не мала на увазі, – відповіла Береніка.– І все ж не сказала. Ай-я-яй. – Ну, вибач. – Це я ще подумаю.

Нарешті Береніка спустилася вниз, прихопивши з собою ще якусь книгу.

– Тримай, – мовила, подаючи Гонафо меч.

Той довго розглядав чарiвну зброю i нарештi сказав:

– Тридцятидюймовий. Для твого росту короткуватий. Очевидно, Гермiна була трохи нижчою за тебе.

– Це погано, що вiн закороткий?

– Якби вiн був звичайним, то так. Але ж вiн чарiвний, – усмiхнувся дядько Гонафо. – Ну що, почнемо?

– Прошу, пане професоре, я готова…

Дядько Гонафо продемонстрував кiлька найпростiших прийомiв захисту. Беренiка намагалася старанно повторювати усе побачене, але почувалася дуже сковано.

– Розслабся, а то нiчого не вийде, – сказав астролог своїй ученицi. – Будь, як вода у весняному струмку.