Неизвестный автор - Історія русів. Український переклад

Авторство Георгія Кониського, українського освітнього та культурного й церковного діяча, поета, автора поетики, драми, філософа, було поставлено на найдавніших, хоч і не на всіх, списках «Історії русів». Чи це зробив сам автор для конспірації, чи переписувальники, можемо тільки здогадуватися. Зрештою, про те, що книга не належить перу Г. Кониського (хоч той історичні твори писав, зокрема «Историческое известие о Белорусской епархии» – видав В. Рубан в «Любопытном месяцеслове» 1776 p.), скоро переконалися всі історики, особливо коли познайомилися з його справжніми творами. В передмові до «Історії русів», до речі, тільки й сказано, що історію Кониський передав своєму учневі Григорію Политиці, велася вона начебто як літопис при кафедральному Могилівському монастирі «вправними людьми, що з’ясували потрібні свідоцтва з ученими, мужами Київської академії і з усякими знаменитими монастирями». В. Горленко бачить у цих словах, і небезпідставно, звичайну містифікацію, за якою хоче заховатися автор. Додамо до того, що це писала людина, яка, напевне, навчалась у Київській академії, бо тут не тільки містифіковано джерела літопису, а й дотримано одну із вимог до історіографії, яка викладалась у Київській академії в курсі риторичного мистецтва, тобто автор мав обов’язково шукати для свого твору підкріплення в авторитетів для надання творові рис достовірності. Отже, загалом текст «Історії русів» не дає ніяких підстав вважати Г. Кониського автором, він тільки передав Г. Политиці готовий твір. До речі, це саме фіксується в передмові до «Короткого літопису», виданого В. Рубаном. Проте очевидно, що він не «Історію русів» передавав Г. Политиці, а тільки «Короткий літопис», який в свою чергу став одним із джерел «Історії русів», що доведено вченими безсумнівно. Через це можемо гадати, що авторство Г. Кониського було поставлено у заголовку не автором, а таки переписувальниками. Заперечив цілком авторство Г. Кониського вже М. Максимович (стаття «Про козаків придніпровських»), вказавши те, про що згадано вище: тобто що Г. Кониський передав Г. Политиці «Короткий літопис». Цей літопис був доповнений додатками, що їх написав О. Безбородько. Заперечив М. Максимович і авторство Г. Политики і прийшов до висновку: «Мені здається, що „Історія русів“ складена невідомим для нас автором, який сховав своє ім’я за двома українськими знаменитостями, аби сказати в передмові, що історія, яка пройшла крізь ці уми, мусить бути певною». Отже, питання про авторство Г. Кониського було досить швидко закрите, й наука це прийняла.

Складніше питання з Г. Политикою, бо той справді працював над якоюсь історією України, про що свідчить лист Н. Кондоїді до Григорія Политики: «Про історію вашу без усякого винятку повідомлятиму в надії, що ся праця ваша в кожному добророзумному росіянинові збуджуватиме чудове задоволення і відмітну до Вас пошану». Але Г. Политика не закінчив роботи, як про це свідчив його син, а тільки її накреслив. Василь Горленко вважає, що «Історію русів» написав таки син Григорія Василь Политика, що видно з його листування із А. Чепою, бо той таки збирав факти з української історії і написав чи збирався писати власну історію, про що прямо заявляє: «Накреслення якої було його (батька. – В. Ш .) і нарешті стало моїм предметом». Це писано в листі 1809 року. В. Горленко вважав, що «Історія русів» була закінчена, як ми вже згадували, в 20-х роках XIX століття, хоч ми не маємо жодних фактів, що історія, яку хотів писати батько, а написав син Политика, таки справді існувала. Зрештою, в архіві та паперах обох Политик не знайдено жодної написаної чи початої історії, хіба рукописи записок на історичні теми. А. Яковлів докладно проаналізував суспільні та історичні погляди Г. та В. Политик і автора «Історії русів» і, як на мою думку, переконливо довів, що ці погляди не були ідентичні, а ще докладніше це показав М. Возняк у монографії «Псевдо-Кониський і псевдо-Полетика», яку ми вже цитували. Проте цієї гіпотези дотримувалися такі авторитети, як О. Лазаревський чи В. Іконников, а в нашому часі її розвиває Я. Дзира.

І тут виникає чи не найсерйозніша гіпотеза: про авторство Олександра Безбородька. Вперше думку про це висловив М. Слабченко, подавши такі аргументи: рукописа знайдено в маєтку Безбородька, автор «Історії русів» дослівно переписував фрагменти із «Короткого літопису», виданого В. Рубаном у 1777 році і дописаного таки О. Безбородьком. Останній листувався з О. Кониським і брав участь у війні 1769 року з турками. Цю гіпотезу підтримав професор П. Клепацький. На доказ авторства О. Безбородька він подав листа того до батька від 1 серпня 1776 року з Петербурга, в якому син просить батька прислати матеріали до історії України та «історії малоросійські літописні». «Ці книги тим потрібніші, – пише він, бо трапляються люди, які хочуть видати історію малоросійську і надрукувати переклад Статута». Через рік В. Рубан, як ми вже вказували, надрукував «Короткого літописа». В передмові зазначено, що «записки сі короткі літописні з 1506-го по 1734 рік… дістав я від преосвященного Георгія, єпископа могилівського», а доповнені вони були по 1776 рік «нинішнім київським паном полковником, який перебуває при його імператорській величності для прийняття чолобить, Олександром Андрійовичем Безбородьком, мужем у знанні вітчизняної історії відомим і здатним, до дієписань достатньо уталаненим». Отже, документи О. Безбородько просив для цієї роботи – це була, зрештою, перша праця його як історика. Приславши її батькові, син пише в листі від 31 березня 1778 року між іншим про потребу витягувати із забуття «славу і честь предків наших» і повідомляє таке: «Сей твір служить тепер керівництвом до знаміреного нами видання (курсив мій. – В. Ш. ) повної „Малоросійської історії“, в якій, звичайно, всі помилки літопису буде виправлено, як тільки встигнемо зібрати всі потрібні нам звіщення. Вправляючись у вільний від інших справ час в цій приємній для мене праці, я благословляю дбання ваше милостиве батьківське в юності моїй стосовно приведення мене до точного і докладного пізнання стану землі, де я народився, і всіх подій, що в ній трапилися. Велике й цілковите буде моє задоволення, коли я досягну успіхів у цій, яку беру на себе, праці, особливо, коли виконання цього буде супроводжуватися численними іншими випадками, які мав би я, щоб виявити своє нелицемірне дбання про своїх співгромадян».