Андрій Аркан - Батяр з Клепарова

Та бувало, що на нього, мабуть аби не заскніти, часами щось находило. Він знову ставав колишнім Севцьом і пускався в могутній розгул, що аж гуділо пів-Львова, від Левандівки до Майорівки. Він знову ставав душею компанії, заводієм гучних забав, найкращим співцем і танцюристом.

Та до жалю всіх клепарівських дівчат і місцевих батярів, тривало таке свято день-два, не довше, після чого Северин знову на тривалий час поринав у свою самотність, знову ставав відлюдькуватим, самозаглиблювався і, крім своєї роботи, відсторонювався від усього і від всіх. Не міг відмовитися хіба що від жіночого товариства. Потік дівчат, які не оминали Северинового тіла, які прагнули йому віддатися, все не вичерпувався, та ще нікому не вдалося заполонити його серце навічно. Була одна, Галька, з якою Северина бачили найчастіше, але їй також мало що вдавалося зробити. А дівка була така, що по цілому Львову ще таку пошукати! Скільки кавалєрів, навіть панів шляхетних упадало за нею, та все марно, ні на кого й не гляне. Пропадала дівка, всихала за своїм Северином, все йому віддала, а тому все мало! Все щось не так, все чогось бракує.

І жаліли Гальку по цілому Клепарову – така дівка гине! Вже й ревнощі намагалася у Северина пробудити – почала для вигляду з іншими зустрічатися. Та де там! Ще гірше собі зробила. Не ревнував Северин! Ніяк не ревнував, скурвий син! Дізнавшись, що Галька зустрічається з іншим, тільки буркнув байдуже: «Що ж, така моя доля. Я тебе не тримаю. Той твій кавалєр – добрий хлопака, я його знаю, надійний. Будуй своє щастя, як знаєш. Перешкоджати вам не буду». Та довго так нещасна Галька витримати не змогла. Намагалася повернутися до Северина, але то вже виявилося нелегко. Відмахувався від Гальки, казав, що совість його замучить, не хотів руйнувати її щастя. Ледве-ледве якось вдалося бідній Гальці його перепросити. Ненадовго. Бо все з’являлися нові і нові цікаві дівки. Але ніхто з них, ні з його близьких друзів не міг ні втішити, ні якось розрадити Северина. Та особливо ніхто й не старався, бо не мав Северин ні біди, ні горя, ні якоїсь хвороби, а просто був таким дивним. Ходили чутки, що хтось у неділю, коли після церкви всі поважаючі себе батяри йдуть цьмагу цмулити, випадково проходячи повз помешкання Севера з навстіж відчиненими вікнами, постеріг його там. З чим би ви думали, га? Ніколи не вгадаєте! Ану-ану! Нє-а, нє-а! Навіть і не тужтеся! Постеріг його там у хаті на ліжку одного з книжкою! Ви то собі можете уявити, га? Север книжки читає! Хто б то міг подумати!

Зрештою, великого вражіння то ні на кого не справило, бо мало хто нині книжки читає! Знати б ще які то книжки – ото діло! Бо якісь читаночки з «Просвіти» – то одне, а якісь інші книжки – то вже зовсім інша справа. Аж тут раптом всіх осінило, чого ж то їхній Север став таким дивним після криміналю. А чи не зайнявся він часом політикою, га? І чи не є він членом підпільної організації якої? А може, то він так готує атентат? А може – й одне, і друге, і третє? Нині всьо може бути. А може, то він до секти якої долучився, га? Та не приведи Господи! Нє, щось тут не так, не то. Бо не видно, щоби він кудись зникав, кудись ходив. Нє, хлопаки, щось тут не так, щось не то.

Такі розмови точилися поза вухами і поза свідомістю Северина, й особливо його не зачіпали. Він і сам відчував у собі якісь зміни, але пояснити те, що з ним відбувалося, не міг. Він би й радий був поговорити про це, але з ким? З тими зварйованими батярами? Та дайте мені спокій! І Северин сумував на самоті далі. Так, він намагався більше читати і книжок, і навіть газет. Але як самотужки в тому всьому розібратися? Чи книжки допоможуть, коли немає поруч тієї людини, яка б порадила, повела б. А ще розмови у в’язниці з тим Круком. Все не дають йому спокою. Може, й справді до них піти, пошукати там підтримки? Ех, було б у кого шукати підтримки! То все такі самі батяри, як і він. Хіба що з міцнішим стержнем в задниці, та з таким бісівським дриґом.

Ет, до дідька! Северин відчував з кожним днем усе гостріше – роки минають, він став дорослим, не дурним, моцним хлопом, справжнім чоловіком, а нічого в житті не міняється, не з’являється нічого нового. І Северин сумував. Та сум той не тривав цілий час. Він іноді розріджувався і траплялося так, що поставали хвилини, про існування яких Северин ніколи в житті не зізнався б. Навіть самому собі. Ото вже справді, сталося в житті Северина таке, про що він точно ні з ким у світі не поділився б жодним словом, за жодних обставин. А то було таке, що Северин іноді писав вірші.