Андрій Аркан - Батяр з Клепарова

– До курвої мами! Скоро вже файрант на носі, курва, а вони ще ніц не зробили, курва! Дивисі-во, курва, повсідалисі туткай-во, курва, та й язиками чешут, курва! Як ті баби, курва, з винниківського базару, курва!.

Пан Ромко Щур були найстаршим майстром з ремонту бруківки. Низенький і щупленький, мов тріска, з тоненьким голосочком, він зате мав моцний дриґ, який, мабуть, проявлявся в його знаменитих вусищах, тому й умів тих усіх лайдаків у кулаці тримати. Всі львівські батяри пана-майстра поважали і прагнули не денервувати зайвий раз, але то чомусь їм ніяк не вдавалося. Бо пан Ромко мали такі страшні закрепи в кишках, що стали вони відомі серед усіх батярів, хто займався мощенням бруківки. Бо коли ставалося так, що пана Романа зненацька прихоплювало посеред робочого дня, то хоч-не-хоч, а мусів зникати десь в найближчому кльозеті щонайменше на півгодини, а то й більше. Тоді-то й приходила до робітників спокійна часина на тривалий перекур, коли ні за ними, ні за їхньою роботою ніхто не наглядав. Справді, дякуючи тим чортовим закрепам, батяри мали нагоду чесати язиками скільки влізе.

Северину вдалося нарешті приставити непокірну каменюку на місце так як треба. Взяв до рук крутити іншу, пробував, як би то прилаштувати і її. «Що то з тим Зеником Смагою вийде? І чи зможе з того всього щось вийти взагалі?» Все розмірковував про свій пробний виступ в «Лябіринті», який невдовзі мав там відбутися. Дивно, як то Зеник наважився запросити його та ще й запропонувати йому щось гідне після такого ганебного провалу в тому чортовому «Брістолі»? Безробіття, безробіття, все то – від безробіття! Ех, не треба було погоджуватися на ту дурнувату мийку в «Брістолі» взагалі!

Під цокіт батярських молотків по каменю всі думки перемішувалися в голові, змінювалися нараз, хаотично перескакуючи одна поза одну. Та все ж одна думка і один образ залишалися незмінними: перед очима Северина в такт жвавого цокання високих обцасів усе рухалися на місці, спокусливо переминаючись, пружні дівочі сідниці.

Найперше, що врізалося в пам’ять малого Северина – то були мамині сльози. Йому потім увесь час здавалося, що мама іншого в своєму житті не знала і ніколи не мала, а тільки сльози й роботу, сльози й роботу. Такою він її запам’ятав собі на все життя. Завжди одна, в убогому напівпідвальному помешканні на Клепарові, зігнута над стареньким «Зінгером». Та швейна машинка була справжнім спасінням для усієї їхньої невеликої родини. Северин мав ще старшу сестру Тетяну. Ту швейну машинку начебто приніс його батько, особа ще більш таємнича, ніж мама, бо його Северин ніколи в житті не бачив, навіть знимки жодної не збереглося. А всі його розпитування, вивідування у мами про батька викликали у неї лише сльози. Малий Северин з усього нелегкого і такого таємничого життя його родини зміг лише розвідати, що тато був січовим стрільцем, а потім воював в УГА і загинув за Україну. Та де його поховали, де його могилонька, так ніколи ніхто й не відповів. Севериновій мамі вдалося лише дізнатися, що зустрів її коханий чоловік свій останній час на полі бою десь під Вінницею. Ото й усі відомості про рідного батька, з якими довелося далі йти по життю малому Северину.

Щойно Северин трохи підріс, його з іншими, такими ж, як і він, хлопчаками, хто залишився без батьків, заходилися виховувати рідний Клепарів та львівські вулиці, на яких він разом зі своїми малими кумплями пропадали цілими днями. А маму він уже більше ні про що не розпитував. Набридло постійно бачити її сльози. Не хотів більше тривожити. Нехай уже залишається наодинці зі своєю бідою, якщо вона для неї така дорогоцінна, що не бажає поділитися жодним словом навіть зі своїми дітьми. Нехай краще уже оте вічне торохтіння «Зінгера», постійна робота, яка відволікала маму від її тяжких дум. А що Северинова мати була кравчинею першокласною, про те знали й далеко поза рідним Клепаровом. І замовлень вона мала стільки, що вже майже не виходила з дому, бо всі замовники йшли до неї самі. А як трошки підросла Тетяна і почала куховарити, то вже небавом, якось само собою, перебрала на себе і всю іншу домашню роботу. Тоді мама взагалі не покидала хату, окрім як відвідин церкви, і ніби пришила себе до тої швейної машинки.

Завдяки маминому вмінню Северин ніколи не бачив тої біди, як то бувало з іншими його ровесниками, дітьми батярських околиць. Він завжди був ситим, чистим і доглянутим, і завжди охайно, навіть по-модному добре вбраним. Тому таке відчуття неусвідомленої потреби носити якщо не дороге, то хоча б чисте, охайне вбрання залишиться назавжди з Северином, якої б життєвої скрути він не зазнавав.