Олексій Кацай: Демони Сонця

– Тобі, нджаянці-кров’янці, видніше… – вирішив було подражнитися й Микитка. І осікся. До нього дійшло. – А тебе тут явно знали, – вичавив, відступаючи чи то від інопланетянки, чи то від церковки, до густющого ялівця. – Слухай! А, може, ти, того… Спеціально мене сюди затягла?

Та й про всяк випадок міцніше стиснув гіллячину, на яку зморено обпирався до того.

– Та я тут ніколи не була! – не звернула уваги на його маневри Йева. Вона була розгублена вкрай. – Я на Землі тільки другий рік вчитися буду. Мені всього десять років. Наших, нджаянських. А цьому напису не менше століття. Ваших, земних. Та й хіба зла я, а?! – запитала зненацька жалісно.

– Н-ну, не знаю… – не піддався на жалощі переляканий Микитка. – Слухай, якщо хочеш, то давай-но звідси…

І Микитка не закінчив фрази, перечепившись об якусь іржаву залізяку. Залізяка незадоволено брязнула. То був товстелезний старий ланцюг, прикутий колись до стіни церкви. На його кінці в густій траві було видно величезного залізного нашийника. А біля нашийника… Білий-білісінький і дивно витягнутий череп валявся біля нашийника! З величезними чорними очницями. Схожий на голову викопного динозавра.

Або казкового Змія-Горинича.

– Ой! – скрикнув Микита.

– Ай! – підтримала його Йеванджі Лай.

І відважні шкети Школи інопланетян кинулися навтьоки, обдираючи в кров обличчя об колючу глицю й роздираючи на шмаття комбінезони об гострі гілки мертвих дерев.

У тому, що вони остаточно заблукали, шкети змушені були зізнатися самим собі лишень під вечір. Порадившись і все ще недовірливо зиркаючи одне на одного, вони вже вирішили було повернутися назад. До покинутого села, що так налякало їх. Але не склалося. Тому що шлях назад виявився нібито зачаклованим.

Йеванджі Лай з Микиткою знову й знову виходили до похмурої трясовини, біля якої не те, що сотні, а й тисячі років не проходила жодна розумна істота цієї Галактики. Тільки абсолютно земні комарі єхидно пищали над їхніми головами й над верхівками чахлих рослин. Та по інопланетному хижо плямкав іноді під ногами мокрий ґрунт.

– Все, – видихнула Йева, коли червоний диск сонця остаточно сховався за найдальшим болотом, – не можу більше.

І впала на велику купину, попередньо кинувши на неї загадковий уламок, через який вони втратили космер.

Микитка, опершись на виламану в дорозі палицю, роззирнувся навкруги. Втім, в сутінках навколо вже майже нічого не було видно. Ліворуч вгадувався стовбур поваленого дерева. А за ним горбатилось щось чорне й нерухоме. Немовбито ведмідь за поваленим деревом причаївся.

– Агов! – боязко вигукнув Микитка й помахав палицею.

Чорний горб залишився нерухомий. По ногах пробіг потойбічний вітерець. Вдалині щось шаруділо й часом тихесенько хлюпотіло. Моторошно так хлюпотіло.

– Ну-ну! – погрозив цьому моторошному Микитка палицею і, продовжуючи сторожко озиратися, опустився поруч з Йевою. – Не подобається мені тут. І їсти хочеться.

– Дуже хочеться, – погодилася нджаянка.

– Заблукали ми.

– Заблукали.

– Це ти винувата.

– Ага, я винувата… Що-о-о!? У чому це я винувата?

– А чого мене сюди тягти потрібно було? Чого потрібно було нас з обриву падати? Щось не видно, щоб ти правильно місце падіння метеорита обчислила, двієчниця. Якби правильно, то усі шкети вже тут були б. З Синусоїдою разом. І, взагалі…

– Чого взагалі?

– Темниш ти щось. Про зло якесь. Була ти тут. Он і на церкві написано.

– Дурафон ти папу-паутанський! Сказала ж, що ніколи тут не була! Ти що, не віриш мені?

– А от і не вірю!

– Ну, і пішов звідси!

– Сама пішла!

Ніхто нікуди, звісно, не пішов. У темряву страшезну, болотяну. Але сиділи під впалим стовбуром, наїжачившись, відсунувшись одне від одного. За півгодини замерзати почали.

– Ти, це… того… – буркнула Йеванджі Лай. – Посувайся до мене. Тепліше буде. Бо мені метал тут гріє. Як сонця не стало.

– Яке таке сонце? Який такий метал!?

– Та оцей, – і Йева завовтузилась на невидимому в темряві уламку.

Микитка обережно простягнув до нього руку. Що за дивовижа?! Той і насправді, не дивлячись на навколишню вогку й чорну прохолоду, був теплим, немов дверцята духовки. І остигати, здається, зовсім не збирався.

Але через страшну втому й бурчання в шлунку розбиратися з черговим феноменом Микитка поки що не став. Долаючи якусь осоружну недовіру до своєї інопланетної подруги, з якою вже не в одних халепах бував, він таки присунувся до неї. І за декілька хвилин навіть задрімав.