Олексій Кацай - Демони Сонця

– Яких? – зацікавлено запахнув огірками Плюмм – ходяча рослина з Люмбару, планети потрійного помаранчевого гіганта в Сузір'ї Гідри.

– Різноманітних. Їх налічується десь близько восьми десятків. Тут і вибух антиречовини, і зіткнення з сонячним плазмоїдом, і, навіть, аварія НЛО.

– Казки! – фуркнула Йеванджі Лай – розумна прямоходяча собака з планети Нджай. Для друзів просто Йева. – І вірить же хтось у них!

– Ну, – зазміїлася директорка, – казками, скоріше, можна назвати лише найперші оповідки про падіння Тунгуського метеориту. Місцеві мешканці вважали, що до них, у вигляді залізного птаха, увесь у вогні та громі, зійшов бог Агди. Він метав на землю блискавки, аби покарати ними грішний народ.

– Темрява! – знову фуркнула Йева, махнувши лапою з наманікюреними кігтями.

Шкети схвально загомоніли.

– Тихо, тихо!.. Зараз подивимося, яка ви не темрява, – глузливо хитнулася Синусоїда Пі. – Я дам вам ввідні – ймовірну масу метеорита, швидкість, кут входження в земну атмосферу, і попрошу вас вирахувати місце його падіння. А потім ми облетимо всі місця ваших обчислень. Практика доводить, що їх буде багато. Але, може, хтось таки й правильно щось вирахує. Отже, попрошу всіх розбитися на пари: з КоцаТоцею все зрозуміло, Йеванджі Лай працює з Микиткою, Плюмм з…

За декілька хвилин на галявині настала тиша. А ще хвилин за п'ятнадцять Йева задихала на вухо Микитці:

– Слухай-но, а якщо ми неправильно місце падіння цієї каменюки обчислимо?

– Ну, переобчислювати, напевно, змусять…

– А якщо місце обчислене в якійсь там печері печерній виявиться? Нам потім шкети проходу не дадуть. Засміють.

– Так щоб не засміяли, округляй, округляй результат правильно.

– Ось. Округлила. Цікаво, а що у цій географічній точці географічно розташовано? Слухай, давай-но, поки ще всі рахують, тихесенько туди злітаємо. Обдивимось. Щоб потім усе було… як це?… чікі-пікі, о!

– А як Синусоїда помітить?

– Так їй зараз не до цього! А ми швидесенько – дивись, справ-то на п'ять хвилин. Туди – й назад. Я, загалом, у результаті впевнена, але про всяк випадок…

Микитка озирнувся. Шкети були занурені в роботу. На дальньому кінці галявини КоцаТоца щось гаряче пояснював директорші. Та уважно слухала.

– Погнали. Тільки швидко. І давай на твоєму космері рвонемо – він за чагарями, а мій – на видноті.

Микитка і Йеванджі Лай тихесенько відповзли під густі лапи смерек, до Йевіного космера – індивідуального космічного засобу пересування, схожого на серфер. Який, до того ж, огортався під час польоту бурштиновим коконом захисного поля. Йева не стала лягати на місце пілота, а сіла, звісивши ноги, та й стиснула кермо. Микитка влаштувався іззаду. І за хвилину маленьке сонечко апарату зиґзаґами заковзало поміж дерев, а потім здійнялося й на бриючому польоті понеслося над їхніми верхівками.

Під самим космером миготіли загострені верхівки ялин. Немов зелені ракети на стартовому майданчику. Микитка навіть іноді ноги підтискав, боячись зачепитися за них. Зліва майнула й зникла стрічка якоїсь річечки. Праворуч іноді миготіли дзеркала невеличких озер. Попереду вигиналися далекі пагорби, вкриті шубою дерев.

Але Йева почала відвертати від них по широкому колу, звіряючись зі своїми обчисленнями. Ялини та ялиці порідшали й поміж ними з'явилися похмурі відкриті простори з рідкісними чорними кущами та безлистими стовбурами. «Болота», – зрозумів Микитка.

Космер промчав над ними і раптом нахилився, почавши валитися вліво й знову вивертаючи до річки, що майнула вдалині.

– Далеко ще? – вигукнув хлопчик.

– Поряд вже, – відгукнулася Йева, – он за тим струмком.

Внизу промайнули якісь занедбані будівлі.

– А це що було? – запитала вже нджаянка.

– Село, напевно, якесь. Закинуте, здається. Дивись, а що це он там блищить?

На стрімкому березі швидкої пінистої річки, яка в’юнилась край близьких сопок, дійсно щось блиснуло. Неначе дзеркало там лежало. Йева хмикнула й спікірувала на нього, хвацьке хляпнувшись космером на самий краєчок берегового обриву. Краєчок небезпечно навис над бурхливою водою. Микитці навіть здалося, що він похитнувся злегка.

– Агов, агов, – закричав він. – А обережніше ніяк не можна?

– Що? – насмішкувато поцікавилася нджаянка. – Злякавс…

І, не закінчивши слова, замовкла здивовано. Втім, було від чого. У п'яти кроках від вимкненого апарату виблискував великий, завбільшки з тацю, вигнутий уламок гладко відполірованого металу. Ще більша частина уламку вросла в землю. І від того було зрозуміло, що знаходиться він тут вже не один рік. А то й не один десяток років. Втім, менше блищати від часу він не став.